авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |
-- [ Страница 1 ] --

УКРАИНСКО-РОССИЙСКИЙ ИНСТИТУТ (ФИЛИАЛ) В Г. ЧЕРНИГОВЕ

ФГБОУ ВПО «МГОУ ИМЕНИ В.С. ЧЕРНОМЫРДИНА»

ФЕДЕРАЛЬНОЕ ГОСУДАРСТВЕННОЕ БЮДЖЕТНОЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЕ

УЧРЕЖДЕНИЕ ВЫСШЕГО

ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ

«МОСКОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ОТКРЫТЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ИМЕНИ В.С. ЧЕРНОМЫРДИНА»

ЧЕРНИГОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ТЕХНОЛОГИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

АКАДЕМИЯ АДВОКАТУРЫ УКРАИНЫ

НАЦИОНАЛЬНАЯ АКАДЕМИЯ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УКРАИНЫ

ІІ МЕЖВУЗОВСКАЯ СТУДЕНЧЕСКАЯ НАУЧНО-ПРАКТИЧЕСКАЯ КОНФЕРЕНЦИЯ «АКТУАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ЮРИДИЧЕСКОЙ НАУКИ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ»

18 апреля 2013 года МАТЕРИАЛЫ ДОКЛАДОВ И ВЫСТУПЛЕНИЙ Чернигов 2013

УКРАИНСКО-РОССИЙСКИЙ ИНСТИТУТ (ФИЛИАЛ) В Г. ЧЕРНИГОВЕ

ФГБОУ ВПО «МГОУ ИМЕНИ В.С. ЧЕРНОМЫРДИНА»

ФЕДЕРАЛЬНОЕ ГОСУДАРСТВЕННОЕ БЮДЖЕТНОЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЕ

УЧРЕЖДЕНИЕ ВЫСШЕГО

ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ

«МОСКОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ОТКРЫТЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ИМЕНИ В.С. ЧЕРНОМЫРДИНА»

ЧЕРНИГОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ТЕХНОЛОГИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

АКАДЕМИЯ АДВОКАТУРЫ УКРАИНЫ

НАЦИОНАЛЬНАЯ АКАДЕМИЯ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УКРАИНЫ

ІІ МЕЖВУЗОВСКАЯ СТУДЕНЧЕСКАЯ НАУЧНО-ПРАКТИЧЕСКАЯ КОНФЕРЕНЦИЯ «АКТУАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ЮРИДИЧЕСКОЙ НАУКИ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ»

18 апреля 2013 года МАТЕРИАЛЫ ДОКЛАДОВ И ВЫСТУПЛЕНИЙ Чернигов УДК 342. ББК 67.4я А Рекомендовано к печати Ученым советом Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В. С. Черномырдина»

26 марта 2013 года, протокол № Редакционная коллегия:

Председатель:

Железняк А.В., канд. экон. наук, профессор, директор Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В. С. Черномырдина».

Заместители председателя:

Кичко И.И., канд. экон. наук, доцент, зам. директора по учебной и научной работе Украинско Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина»;

Митеров А.Й., зам. директора по административной работе Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина».

Члены редколлегии:

Градобык Н.С., канд. филол. наук, зав. кафедрой гуманитарных дисциплин Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина»;

Марценюк А.Г., канд. юрид. наук, зав. кафедрой теории права Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина»;

Сташкив Б.И., канд. юрид. наук, зав. кафедрой гражданского права Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина».

Ответственный секретарь:

Лизогуб Е.М., лаборант кафедры гражданского права Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина».

АКТУАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ЮРИДИЧЕСКОЙ НАУКИ В А УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ: материалы докладов и выступлений Межвузовской студенческой научно-практической конференции (г. Чернигов, 18 апреля 2013 года). – Чернигов: Украинско-Российский институт (филиал) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина», 2013. – 93 с.



Материалы докладов и выступлений Межвузовской студенческой научно практической конференции “Актуальные проблемы развития юридической науки в условиях глобализации” раскрывают юридическую науку в системе общегуманитарных знаний, исторические и современные проблемы развития юридической науки, развитие государственно-правовых отношений.

УДК 342. ББК 67.4я © Коллектив авторов, © Украинско-Российский институт (филиал) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО«МГОУ имени В. С. Черномырдина», СОДЕРЖАНИЕ ПЛЕНАРНОЕ ЗАСЕДАНИЕ Кресс М.С. Проблема всиновлення дітей одностатевими сім’ями…………….……... Назаренко Ю.В. До питання нормативно-правового регулювання сурогатного материнства в Україні……………………………………………………………………….…. РАЗВИТИЕ ГОСУДАРСТВЕННО-ПРАВОВЫХ ОТНОШЕНИЙ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ Бугрим М.П. Акти судової влади як джерела трудового права ……………..……….. Чендакова І.О. Щодо питання соціального діалогу в Україні: аналіз та перспективи розвитку ………………………………………………………….……..……….. Оніщенко Ю.В. Правовий аспект регулювання інституту банківської таємниці..… Самусь В.А. Расторжение трудового договора по инициативе работодателя за нарушение трудовой дисциплины в разрезе сравнительного анализа трудового законодательства Российской Федерации и Украины ……………………………..……….. Гречка Г.В. Виправні та громадські роботи як адміністративні стягнення ………… Аноп В.В. Развитие идеи правового государства в юридической науке:

исторический аспект …………………………………………………………………………... Мозговой Д.С. Разработка интерфейса АРМ юриста …………………………...……. Дубяга С. В. Права человека в условиях глобализации …………………….………... Кардаш С.Н. Законы спорта ……………………………………………………...……. Липский А.С. Информационные таможенные технологии …………………………. ИСТОРИЧЕСКИЕ И СОВРЕМЕННЫЕ ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ЮРИДИЧЕСКОЙ ПРАКТИКИ Торута Л.П. Юридична практика у справах про стягнення аліментів на дитину …... Шестак Е.А. Административная ответственность юридических лиц ……………...... Лещенко Ю.С. Виктимология криминологических исследований ……………….…. Пономаренко М.В. Проблемы возникновения преступности несовершеннолетних в Украине……………………………………………………………………………………….. Белик М.В. Ювенальная юстиция в Украине ………………………………………… Домашенко М.А. Актуальні проблеми третейського судочинства в Україні ………. Карась Л.Ф. Судебная защита прав потребителей и эффективность ее рассмотрения …………………………………………………………………………...……… Макаренко А.В. Статус прокурора в Уголовно-процессуальном кодексе Украины ………………………………………………………………….……….…………...... Манукян А.Э. Прямое действие Конституции …………………………………….….. Жеребицкая А.В. Коммерческая тайна: защита и проблемы ……………………….. Малай А.В. Криминологические исследования преступлений беспризорных детей и детей находящихся в детских домах ……………………………………………………….. Каламацкая Т.В., Тишковец Е.В. Законный интерес как юридическая категория.. Малёванный А.А. Проблемы в праве: понятие, виды, причины возникновения …... Фельская О.С. Криминологические аспекты в рассмотрении вопроса о проблемах рецидивной преступности ……………………………………………………………………. ЮРИДИЧЕСКАЯ НАУКА В СИСТЕМЕ ОБЩЕГУМАНИТАРНЫХ ЗНАНИЙ Петровська А.М. Проблемні аспекти усиновлення дітей іноземними громадянами………………………………………………………………................................... Хоменко Е.П. Обеспечение прав заключенных в области здравоохранения в Украине...…………………………………………………………………..……………………. Андрущенко А.А. Законодательное регулирование суррогатного материнства в Российской Федерации ………………………………………………………………………… Макеенко К.С. Установление родства и очередность наследования по закону в Российской Федерации………………..………………………………………………………... Попович К.А. Принудительная госпитализация гражданина в психиатрический стационар и принудительное психиатрическое освидетельствование как комплексный межотраслевой институт ……………………………………………….................................... Кокиш-Мельник О.В. Механизм договорного наследования в Украине:





преимущества и недостатки ……………………………………………………….................. Полич А.Ю. Проблемы доказывания в гражданском судопроизводстве Российской Федерации.……………………………………………………………………………………... Будыхин В.Ю. Научная концепция как основа существования теории ………........ Майданов А.С. Особенности квалификации убийства матерью новорожденного ребенка …………………………………………………………………………………………. Расулова Э.Д. Понятие представительства в суде по законодательству Российской Федерации ……………………………………………………………………………………… Лупей Д.В. Правонарушение …………………………………………………………… Бодак С.В. Усыновление (удочерение) ребенка иностранными гражданами на территории Российской Федерации: теоретико-правовой аспект………………………….. Романенко И.И. Усыновление (удочерение) ребенка иностранными гражданами на территории Украины …………………………………………………………………………... Романенко Р.В. Сущность и признаки института апелляции. Характер апелляционного производства в российском гражданском процессе………………………. ПЛЕНАРНОЕ ЗАСЕДАНИЕ Кресс Микола Сергійович, студент Українсько-Російського інституту (філії) в м. Чернігові ФДБОЗ ВПО «МДВУ ім. В.С. Чорномирдіна»

(Науковий керівник – Устименко Наталія Михайлівна, викладач Українсько-Російського інституту (філії) ФДБОЗ ВПО «МДВУ ім. В.С. Чорномирдіна») ПРОБЛЕМА ВСИНОВЛЕННЯ ДІТЕЙ ОДНОСТАТЕВИМИ СІМ’ЯМИ 15 лютого 2011 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про усиновлення дітей. Конвенцію було затверджено на засіданні Комітету міністрів Ради Європи 7 травня 2008 року. Крім України, яка долучилася до Конвенції 28 квітня 2009 року, документ підписали Бельгія, Велика Британія, Вірменія, Данія, Ісландія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Румунія, Сербія, Фінляндія, Чорногорія та Іспанія. Проте деякі положення Конвенції були переглянуті. Зокрема, положення про можливість усиновлення дітей одностатевими парами. Таке положення документа суперечить чинному українському законодавству. Відповідно до Сімейного кодексу України, усиновити дитину може тільки різностатева пара, що перебуває в офіційному шлюбі. Першою державою, де гомосексуальні пари отримали рівну з гетеросексуальними можливість всиновлення дітей, стало у 2001 році Королівство Нідерландів. На сьогодні такі норми вже діють у більш ніж десяти країн світу тож існує ймовірність впровадження подібного і в Україні.

Серед переваг легалізації такого всиновлення її прибічниками дуже часто називається готовність таких пар всиновлювати тяжкохворих дітей, дітей-носіїв ВІЛ та дітей старшого віку та як один з головних аргументів - покриття дефіциту охочих стати прийомними батьками. Однак варто зазначити, що основними прихильниками подібних ідей є саме гомосексуальні сім'ї, що бажають усиновити дітей, отже, цілком ймовірно, що у погоні за задоволенням власних інтересів вони можуть і знехтувати інтересами дитини.

У країнах, де існує можливість всиновлення дітей одностатевими парами, проведено багато дослідженнь з приводу впливу на дитину таких батьків. Однак перераховуючи всі вигоди (як, наприклад, збільшення кількості потенційних усиновлювачів), прибічники легалізації усиновлення дітей одностатевими парами дуже часто навмисне замовчують всі можливі негативні наслідки такого кроку, а їх чимало. Як влучно відзначив Уповноважений при президенті Росії з прав дитини Павло Астахов, «такі дослідження ніде не публікуються, їх важко знайти - те ж саме педофільське лобі заважає їх доступності для широкого кола читачів».

Дійсно, існує чимало аргументів проти легалізації усиновлення дітей одностатевими сім'ями. Основні з них такі:

- дитина, якщо її буде всиновлено одностатевою парою, фактично отримує або 2 матері, або 2 батька. Це означає, що у родині не заповнена ніша одного з батьків;

- у доповіді Центрів з контролю і профілактики захворювань США, за результатами 2010 року, що опублікована у січні 2013, стверджується, що насилля у гомосексуальних шлюбах хоч і не значно поширеніше, аніж у пар гетеросексуальних, проте більш жорстоке, а бісексуали ще й у рази частіше стають його жертвами. В той же час Бюро юридичної статистики (підпорядковане Міністерству юстиції США) повідомляє, що у традиційних шлюбах жінки рідше страждають від насильства. Навряд чи зайва жорстокість у родині може піти на користь психіці дітей;

- у вересні 2010 року американський Центр контролю та попередження захворювань в Атланті (підпорядкований Міністерству охорони здоров’я США) оприлюднив статистику щодо здоров’я гомосексуалістів у США. Попри те, що тільки 4 % чоловіків у США мали гомосексуальні контакти, саме вони становлять 50 % хворих на СНІД. Отже, й з іншими венеричними захворюваннями має бути схожа тенденція. Життя в подібній родині, безперечно, може лише негативним чином позначитись на здоров'ї дитини;

- Марк Регнерус, доктор соціології, ад'юнкт-професор у Техаському університеті в Остіні (США) у своєму дослідженні повідомляє, що до 24 % дорослих дітей з одностатевих сімей нещодавно планували самогубство, у той час як рівень таких настроїв у людей, що виросли у традиційних сім'ях, становить всього 5 %;

- американський суспільний аналітичний центр Family Research Council повідомляє, що існує зв'язок між чоловічим гомосексуалізмом та педофілією, тож існує ризик, що в одностатевих шлюбах чоловіків дитині загрожує зустріч з педофілом.

Всі аргументи проти легалізації усиновлення дітей одностатевими сім'ями є доволі вагомими. Прибічники легалізації стверджують, що «навіть така родина краща для дитини за виховання у дитячому будинку». Та, уявімо собі, що всиновлена одностатевою парою дитина через когось зі своїх прийомних батьків заразилася венеричною хворобою. Сумнівним на фоні такої можливості виглядає аргумент про те, що така родина краща за дитбудинок, адже окрім здоров'я психологічного важливе також здоров'я фізичне. Говорячи ж про можливість для дитини, яку усиновлюють, отримати прийомного батька-педофіла, варто зазначити, що виховання у дитячому будинку принесе такій дитині однозначно набагато більше користі.

Адже саме як наслідок такої, без перебільшення, трагедії у житті дитини може стати суїцид.

Прихильники легалізації усиновлення дітей одностатевими сім'ями можуть стверджувати, що ризик такого розвитку подій мінімальний. Але ж мова йде про людське життя - чи варто з таким взагалі ризикувати?

Література: 1. Про ратифікацію Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянутої) Закон України: від 15.02.2011 № 3017-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 35. – Ст. 346. 2. Гей-парады навязывает педофильское лобби [Электронный ресурс] / Сирин Лев – Режим доступа: http://www.fontanka.ru. 3. Режим доступа: http://www.cdc.gov/ViolencePrevention.

4. Режим доступа: http://www.frc.org.

Назаренко Юлія Володимирівна, студентка Чернігівського державного технологічного університету (Науковий керівник – Колодій Інна Миколаївна, викладач кафедри господарського, цивільного, кримінального права та правосуддя Чернігівського державного технологічного університету) ДО ПИТАННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУРОГАТНОГО МАТЕРИНСТВА В УКРАЇНІ Актуальність правового забезпечення сурогатного материнства обумовлена відсутністю належного нормативного регулювання здійснення процедури сурогатного материнства в Україні та необхідністю вирішити проблеми, які виникають на практиці під час реалізації програми сурогатного материнства.

Програма сурогатного материнства надає можливість подружжю, яке не має власних дітей через проблеми зі здоров’ям, відчути радість материнства та батьківства через застосування допоміжних репродуктивних технологій. Проблема безпліддя актуальна в усьому світі і Україна тут не є винятком: 10-15 відсотків українських сімей страждають від безпліддя, що можна віднести до прямих репродуктивних втрат [1].

Через певні моральні, етичні, релігійні переконання в більшості країн світу сурогатне материнство заборонено. Противники сурогатного материнства вважають, що внаслідок його реалізації чи запровадження дитина стає товаром, так би мовити частиною бізнесу;

прихильники ж вважають, що сурогатне материнство є чи не єдиним шансом для сім’ї мати дитину.

Українські законодавці обрали більш прогресивний шлях розвитку, дозволивши в Україні сурогатне материнство. Але прогалиною чинного законодавства залишається те, що відсутній єдиний нормативно-правовий акт, який би регулював застосування таких допоміжних репродуктивних технологій.

Правове регулювання відносин сурогатного материнства здійснюється положеннями Сімейного кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», «Інструкції про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій», затвердженої наказом МОЗ від 23.12.2008 року № 771.

Відповідно до статті 123 Сімейного кодексу України у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.

Відповідно, Сімейний кодекс України визначає, що батьками дитини народженої сурогатною матір`ю, є подружжя. У статті 21 Сімейного кодексу України зазначається, що шлюбом є сімейний союз чоловіка та жінки, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Виходячи з цього, для участі в програмі сурогатного материнства обов’язковою умовою є факт офіційно зареєстрованого шлюбу. Стає зрозумілим, що лише подружжя може скористатися послугами сурогатної матері.

Цивільним кодексом України, а саме ч. 7 ст. 281, визначено, що повнолітні жінка та чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

Уявляється, що Цивільний кодекс України визначає ще одну умову використання допоміжних репродуктивних технологій – нею є медичне показання для їх застосування.

Наступним нормативно-правовим актом, який регулює питання, пов’язані з застосуванням штучного запліднення, є Основи законодавства України про охорону здоров’я, де зазначається, що застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Зазначений Закон не дає жодних відомостей про умови сурогатного материнства, але визначає відповідний орган, який розкриває умови і порядок такого штучного запліднення.

Інструкцією про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій, яка затверджена наказом МОЗ від 23.12.2008 року визначено більш ширше коло умов, за яких може бути застосовано сурогатне материнство. Однією з умов є наявність показань до сурогатного материнства:

відсутність матки (вроджена або набута);

деформація порожнини або шийки матки при вроджених вадах розвитку або в результаті захворювань, за яких неможливе виношування вагітності;

синехії порожнини матки, які не підлягають терапії;

тяжкі соматичні захворювання, за якими виношування вагітності загрожує подальшому здоров’ю або життю реципієнтки, але які не впливають на здоров’я майбутньої дитини;

невдалі повторні спроби ДРТ (4 і більше) при неодноразовому отриманні ембріонів високої якості, перенесення яких не призводило до настання вагітності.

Цією Інструкцією також закріплено вимоги, яким повинна відповідати сурогатна матір:

сурогатною матір’ю може бути повнолітня дієздатна жінка за умови наявності власної здорової дитини, її добровільної письмово оформленої згоди, а також за відсутності медичних протипоказань. Для встановлення наявності або відсутності таких медичних протипоказань сурогатна матір повинна пройти повне медичне обстеження.

Інструкцією про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій також визначається алгоритм здійснення допоміжних репродуктивних технологій методом сурогатного материнства: вибір сурогатної матері;

синхронізація менструальних циклів реципієнтки та сурогатної матері, підготовка кріоембріонів;

процедура перенесення ембріона в матку сурогатної матері;

кріоконсервація невикористаних ембріонів;

діагностика вагітності;

спостереження за перебігом вагітності у СМ;

визначення спільно з лікуючим лікарем методу родорозрішення, місця родорозрішення, методу вигодовування новонародженого;

пологи можуть бути партнерськими між реципієнтами та сурогатною матір’ю [2].

З огляду на вищевикладене можна зробити висновок, що в національному законодавстві України існують деякі недоліки щодо врегулювання питань застосування сурогатного материнства. А саме: відсутній спеціальний нормативно-правовий акт, що регулював би всі питання, пов’язані з сурогатним материнством. Ще одним недоліком є неврегульованість всіх суттєвих умов договору, що укладається між сурогатною матір’ю та біологічними батьками.

Зазначені недоліки можуть бути усунені за допомогою подальшого проведення наукових досліджень у відповідній сфері та розробці на їх основі науково-теоретичних та практичних рекомендацій з удосконалення нормативно-правового регулювання відносин сурогатного материнства.

Література: 1. Про схвалення Концепції Державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006-2015 роки»: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.04.2006 року № 244-р // Офіційний Вісник України. – 2006. – 17 трав. (№ 18). – Ст. 1352. 2. Про затвердження Інструкції про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій Наказ Міністерства охорони здоров’я України: від 23.12.2008 року. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

РАЗВИТИЕ ГОСУДАРСТВЕННО-ПРАВОВЫХ ОТНОШЕНИЙ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ Бугрим Михайло Павлович, студент Чернігівського державного технологічного університету (Науковий керівник – Огородник Олександр Григорович, старший викладач кафедри трудового права Чернігівського державного технологічного університету) АКТИ СУДОВОЇ ВЛАДИ ЯК ДЖЕРЕЛА ТРУДОВОГО ПРАВА В умовах розвитку вітчизняної правової системи все частіше виникає питання щодо визнання судової практики джерелом національного права. Однак єдиного підходу стосовно вирішення цього питання на сьогодні немає. Причиною цьому є неоднозначність науковців щодо визначення поняття «судова практика» і місця її в правовій системі України. Таким чином, насамперед необхідно з’ясувати, що ж являє собою судова практика.

Відповідно, під судовою практикою слід розуміти не сам розгляд судами конкретних справ, а саме його результат. Теорія права розрізняє три види судової практики, які умовно позначаються, як 1) поточна, 2) прецедентна й 3) керівна. Відповідно поточна – це досвід застосування чинного законодавства, виражений у рішеннях судів по конкретних юридичних справах. Прецедентна практика ж являє собою досвід використання законодавства, що виражається в рішеннях вищих судових органів по конкретних справах. На відміну від прецедента як джерела права, прецедентна практика (або прецедентні рішення) не є джерелом права, оскільки є не новою юридичною нормою, а прикладом розуміння та використання існуючої норми. Отже, під час дослідження питання щодо визнання судової практики джерелом права керівна практика відіграє провідну роль, так як вона являє собою вищу форму практики та досвід застосування законодавства, виражений в особливих актах вищих судових органів, у яких ці практики узагальнюються, формулюються у вигляді конкретизуючих нормативних приписів. Насамперед, необхідно зазначити, щокерівна практика – це сукупність нормативних приписів. З цього випливає, що судовій практиці притаманна така ознака, як нормативність. Так, здійснюючи керівну практику, Верховний Суд України вправі давати обов’язкові керівні роз’яснення з питань, що виникають під час розгляду справ судами. Більшість же питань, що стосуються судової практики, пов’язані з проблемами правильного розуміння законів, які застосовуються судами. На відміну від трактування, яке міститься в рішеннях судів по конкретних справах і має казуальну природу, керівна практика, а саме постанови Пленуму Верховного Суду України, містять роз’яснення, які є результатом вивчення та узагальнення судової практики, трактування має загальний характер, оскільки воно стосується не тільки конкретної справи, а й усіх справ цієї категорії, що підпадають під дію роз’яснюваного закону. У результаті розкриття змісту такого закону Пленум формулює приписи, що мають нормативну природу й обов’язкові до виконання.

Доповнюючи й деталізуючи гіпотезу, диспозицію, санкцію, судові органи, по суті, втручаються в саму норму права. Відповідно законодавче тлумачення нормативно-правових актів Пленуму Верховного Суду України, має ознаки обов’язковості. Таким чином, керівній судовій практиці притаманна ще одна така обов’язкова ознака, як загальнообов’язковість.

Беручи до уваги реформування судової системи, що зараз триває, питання загальної обізнаності суб’єктів правовідносин із змістом актів судової влади є надзвичайно актуальним. Адже загальновідомість пов’язана з інформуванням про зміст, сферу й межу дії норм права, які є результатом судового нормотворення. Доведення до відома положень актів судової влади відбувається за допомогою їх офіційного опублікування у друкованих та електронних виданнях. Відповідно, Верховний Суд України має два офіційні друковані видання: «Вісник Верховного Суду України» та «Рішення Верховного Суду України». Саме в них здійснюється оприлюднення постанов Пленуму Верховного Суду України. Таким чином, це вказує на формально визначеність та загальновідомість актів судової влади [7].

Для правильного й одноманітного регулювання трудових відносин мають важливе значення Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р., «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками»

від 29 грудня 1992 р., «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»

від 1 листопада 1996 р., «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 р. та ін. У цих Постановах часто містяться положення, які по суті є новими нормами права. Наприклад, згідно з п. 7 ст. 134 КЗпП працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків [2].

Пленум Верховного Суду України Постановою «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками»

роз’яснив судам, що при визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів (автомобілів, тракторів, автокранів і т.п.), що належать підприємствам, установам, організаціям, з якими вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з того, що така шкода, як заподіяна не при виконанні трудових (службових) обов’язків, підлягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законодавства. У цих випадках шкода відшкодовується в повному обсязі, включаючи й не одержані підприємством прибутки від використання зазначених технічних засобів. Схожа ситуація (в акті вищого судового органу містяться нові нормами права) має місце й у випадку, коли Пленум Верховного Суду України в Постанові від 14 грудня 1999 р.

№ 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» вказав, що робота за трудовим договором осіб, які поєднують її з денною формою навчання, не є сумісництвом і оплачується на загальних підставах [5].

Так, на основі викладеного ми бачимо, що акти Верховного Суду України мають усі достатні і необхідні ознаки джерел права, до яких входить їх нормативність, загальнообов’язковість, формальна визначеність, а також загальновідомість. Це дозволяє відносити їх до джерел права в Україні, які рівною мірою можуть застосовуватися з іншими джерелами.

Також важливе місце в системі права України займають акти Конституційного Суду України, які, відповідно до слів Є. Євграфової, являють собою одну зі складових чинної системи законодавства та є важливим джерелом права.

Згідно з Конституції України, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (ч. 1 ст. 147). Тільки він вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів. Відповідно він, на рівні загальнодержавних правовідносин, виступає єдиним органом конституційного контролю, який своїми рішеннями зобов’язує всі без винятку органи державної влади привести у відповідність з Конституцією України видані ними акти, у разі визнання їх неконституційними [1]. У зазначеному контексті акти, рішення і висновки Конституційного Суду України за своїм призначенням у державі не можуть бути віднесені до підзаконних актів, як це традиційно робиться в загальній теорії права.

Отже, для з’ясування цієї проблеми потрібно проаналізувати юридичну природу рішень Конституційного Суду України, які він ухвалює з питань: 1) про відповідність Конституції України законів держави, правових актів Верховної Ради, актів Президента України та Кабінету Міністрів, Верховної Ради АРК;

2) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Ухвалюючи такі рішення, Конституційний Суд України вносить до чинного законодавства певні зміни. Так, Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2009 р.

№ 9-рп (справа про допомогу по безробіттю звільненим за угодою сторін) визнані неконституційними деякі положення Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», а саме положення, що стосуються строку виплати допомоги по безробіттю [3].

На основі цього можна сказати, що практика діяльності Конституційного Суду України, його рішення про визнання неконституційними законів, інших правових актів являє собою складову національного законодавства і за ознакою ієрархії передують законам, тобто займають місце після Конституції України. Конституційний Суд України не встановлює норм права, а лише «звільняє» систему законодавства від актів, що суперечать Основному Закону держави. Саме в цьому контексті рішення Суду підпадають під визначення поняття нормативно-правового акта, саме в тій частині, що Конституційний Суд України здійснює специфічну законодавчу функцію, але він не встановлює норми права і таким чином не підміняє законодавця, а фактично скасовує їх.

Таким чином, юридична природа рішень Конституційного Суду України з питань визнання неконституційними вказаних правових актів полягає: 1) у здійсненні ними функцій нормативно-правових актів;

2) в особливостях їх правового змісту і цільового призначення;

3) в особливостях юридичної сили, яка є вищою за юридичну силу законів На відміну від рішень, офіційне тлумачення Конституційного Суду України має дещо інші особливості. А саме, такі рішення пов’язані з Конституцією та законами як інтерпретаційні акти органу конституційної юрисдикції, такі рішення повинні обов’язково враховуватися під час ухвалення відповідних нормативно-правових актів.

Також Конституційний Суд України дає висновки з питань, передбачених Конституцією. Ці висновки різні не тільки функціонально, а й за юридичною природою та змістом. Проте до складу законодавства можуть бути віднесені лише висновки Суду про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів або тих, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, та висновки щодо відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України. Для органів державної влади ці висновки є джерелом права, оскільки вони виступають безпосередньо діючою правовою основою з питань ухвалення законів України про ратифікацію міжнародних угод, конвенцій, договорів, тощо, а також попереднього схвалення законопроектів про внесення змін до Конституції України [6]. Таким, зокрема, є висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. про відповідність Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. За висновком, зазначений Статут не може бути внесеним до Верховної Ради для надання згоди на його обов’язковість, оскільки окремі його положення не узгоджуються з Конституцією України. Згідно з ч. 2 ст. Основного Закону «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України» [4].

Відповідно, на основі вищезазначеного, достатньо підстав стверджувати, що рішення Суду про визнання неконституційними законів, інших правових актів, офіційне тлумачення конституції, а також висновки Конституційного Суду України в ієрархії національного законодавства займають місце після Конституції України, передуючи таким чином законам та іншим правовим актам.

Стосовно ж рішень Конституційного Суду України про офіційне тлумачення законів України, то вони посідають таке ж місце, як і закони. Особливістю цих рішень є те, що ухвалюючи їх, Суд одночасно перевіряє закони чи їх окремі частини на конституційність, оскільки офіційному тлумаченню підлягають лише положення законів, які відповідають Конституції України.

Отже, враховуючи викладене, незважаючи на офіційне невизнання актів судової влади актами правотворчості, в Україні склалися об’єктивні обставини для того, щоб вважати джерелами права окремі нормативні рішення вищих судових інстанцій – Конституційного Суду та Верховного Суду України.

Література: 1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст.

141. 2. Кодекс Законів про працю України // Кодекси України: у 3 кн. – 2-ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 1998. 3. Про допомогу по безробіттю звільненим за угодою сторін: Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2009 р. 4. Про відповідність Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду: Висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р.

№ 3-в/2001. 5. Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками: Постанова Пленуму Верховного Суду України від грудня 1992 р. № 14. 6. Єфремова Е. Акти Конституційного Суду України системі національного законодавства / Єфремова Е. // Право України. – 2001. – № 10. – С. 66-68 7. Прилипко С. М. Трудове право України / Прилипко С.М., Ярошенко О. М. – Харків: видавець ФО-П. Вапнярчук Н. М., 2008. – 663 с.

Чендакова Ірина Олексіївна, студентка магістратури Академії адвокатури України, м. Київ ЩОДО ПИТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ Соціальний діалог – це перевірений інструмент дієвої політики сучасних правових демократичних держав, за допомогою якого досягається створення та стабільне функціонування систем освіти, охорони здоров’я, культури, соціального забезпечення, високий рівень життя громадян, забезпечення їх прав і свобод, а також соціальна злагода у суспільстві.

У сучасних умовах гостро відчувається потреба у життєздатних інститутах соціального діалогу. Саме вони мають забезпечувати стабільні, ефективні зв’язки між роботодавцями та працівниками і, відповідно, адаптацію трудових відносин до змін в економіці. У цей час саме соціальний діалог має виступати як спосіб цивілізованого узгодження інтересів різних груп під час вирішення суперечностей, які виникають, і попередження конфліктів у соціально економічній і трудовій сферах [1, с. 105].

Основною метою соціального діалогу є сприяння формуванню консенсусу і демократичної участі між зацікавленими сторонами у світі праці – представниками урядів, роботодавців і працівників. Успішний соціальний діалог, що включає всі види переговорів, консультацій чи обміну інформацією між цими зацікавленими сторонами, залежить від структур та процесів, які створюють потенціал для вирішення важливих економічних і соціальних питань, заохочують якісне управління, підвищують рівень соціальної та промислової стабільності та сприяють економічному прогресу. Отже, соціальний діалог є важливим засобом для досягнення соціальної справедливості. У час глобальної економічної і фінансової кризи досягнення консенсусу між основними зацікавленими сторонами та їх демократична участь у пошуку рішень мають першочергову важливість.

Верховною Радою України прийнятий Закон України «Про соціальний діалог в Україні» (далі - Закон), який покликаний визначати правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу в Україні з метою вироблення та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин і забезпечення підвищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві. У Законі закріплено поняття соціального діалогу: «це процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин» [2].

Закон (ст. 8) закріпив 4 форми здійснення соціального діалогу (партнерства) між сторонами відповідного рівня. Ними є: обмін інформацією;

консультації;

узгоджувальні процедури;

колективні переговори з укладення колективних договорів і угод.

У світі існує декілька моделей соціального діалогу (партнерства). Основними моделями соціального діалогу (партнерства) є біпатризм (Канада, США та ін.) і трипартизм (Франція, Німеччина та багато інших країн). При двосторонньому співробітництві держава не усувається від регулювання цих відносин. За цією моделлю соціального діалогу (партнерства) держава регулює умови ведення колективних переговорів. При тристоронньому співробітництві держава може бути посередником під час ведення колективних переговорів чи стороною в особі державних органів. При тристоронньому співробітництві на законодавчому рівні встановлені мінімальні соціальні гарантії, правила ведення колективних переговорів, юридична відповідальність за порушення законодавства щодо соціального партнерства В Україні встановлена модель тристороннього співробітництва. Відповідно до Положення про Національну раду соціального партнерства Кабінет Міністрів України є однією з трьох сторін і консультації проводяться на тристоронній основі.

Принципи соціального партнерства – основні засади, вихідні положення, яких у своїй практичній діяльності мають дотримуватися суб’єкти соціального діалог у (партнерства).

Основні принципи соціального діалогу (партнерства) засновані на міжнародно правових нормах у сфері праці та традиціях. Принципи соціального партнерства такі:

рівноправність сторін, взаємна повага, довіра та врахування інтересів сторін;

зацікавленість сторін в участі у договірних відносинах;

уповноваженість представників сторін;

добровільність прийняття сторонами на себе зобов’язань;

пріоритетність примирних методів і процедур у проведенні колективних переговорів, спільних консультацій;

примирний характер вирішення розбіжностей;

реальність зобов’язань, що приймаються сторонами;

обов’язок виконувати досягнутої домовленості, умов колективного договору та угоди;

дотримання сторонами законів й інших нормативно-правових актів та інші принципи.

Сторони соціального діалогу (партнерства) – професійні спілки та їх об'єднання, інші організації найманих працівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства;

роботодавці, їх організації та об'єднання;

держава в особі виконавчих органів влади й органів місцевого самоврядування. Вони укладають колективні договори та угоди, беруть на себе зобов’язання, погоджують свої інтереси. Колективні переговори дають можливість працівникам та роботодавцям як соціальним партнерам виявити свої інтереси, їх узгодити та закріпити у договорі (угоді) результат їх погодження.

Суб’єктами соціального партнерства є і спеціальні органи, які здійснюють певні повноваження у цій сфері. До цих органів належить також: Національна рада соціального партнерства;

Національна служба посередництва і примирення.

У країнах Європейського Союзу соціальна політика та участь соціальних партнерів у її формуванні зазнали не тільки значної трансформації, а й виник принципово новий наднаціональний і наддержавний курс соціального захисту і добробуту громадян.

Своєрідним лідером цього великомасштабного процесу стала Швеція. Починаючи з 1930-х років, вона першою в Європі інституціоналізувала соціальний діалог у формі тристороннього органу (уряд – конфедерація роботодавців – профспілки), який погоджував основні параметри економічної і соціальної політики, умови праці та рівень її оплати.

Кожний проект публічної політики (насамперед – проекти бюджетів) ще до офіційного схвалення (урядом, а згодом, як того вимагає законодавство, парламентом) обговорювали в якомога ширших колах, зокрема структури адміністрації, політичні партії та органи самоврядування. З тих часів тристоронній орган в цій країні був і залишився основою соціально-економічного устрою [3, c. 58].

Соціальний діалог ведеться на міжнародному, регіональному, національному рівнях.

Колективні договори, укладені на національному, галузевому (або секторальному) рівнях, на рівнях підприємств та робочих місць, мають більш безпосередній вплив на умови праці. В одних випадках соціальний діалог відбувається на міжгалузевому рівні або спрямований на вирішення соціальних проблем, характерних для кількох галузей;

в інших – рівні однієї галузі для вирішення специфічних проблем галузі. Процеси соціального діалогу можуть бути неформальними або інституціалізованими, і часто являють собою комбінацію з двох процесів. У багатьох країнах існують тристоронні інституції соціального діалогу на національному рівні.

Європейський соціальний діалог є унікальною формою соціального діалогу, який набуває двох основних форм – двостороннього діалогу між Європейськими організаціями роботодавців та профспілок, і тристоронній діалог, що передбачає взаємодію між соціальними партнерами та органами державної влади. В Договорі Європейського Співтовариства чітко визначені його засади, у тому числі можливість укладення юридично обов’язкових угод. На європейському рівні працівників представляє Європейська конфедерація профспілок (ЄКП), а роботодавців представляють три групи: Бізнес Європа (Business Europe), Європейський центр підприємств з державною участю (СЕЕР) та Європейська Асоціація ремесла, малих та середніх підприємств (UEAPME). Європейський соціальний діалог має чимало результатів, у тому числі прийняття понад 300 спільних документів Європейських соціальних партнерів та багатьох загальноєвропейських директив.

Одним з таких прикладів є Рамкова угода щодо утисків та насильства на роботі, прийнята у квітні 2007 року.

У результаті консультацій і переговорів Європейський Союз визначив шість пріоритетів, що стосуються ґендерної рівності: рівна економічна незалежність;

гармонізація приватного і професійного життя;

рівне представництво у прийнятті рішень;

викоренення всіх форм насильства за ознакою статі;

ліквідація ґендерних стереотипів;

сприяння забезпеченню ґендерної рівності в зовнішній політиці та політиці розвитку.

Приклади міжнародного соціального діалогу включають зростаючу кількість «Міжнародних рамкових угод» (ІFА) між глобальними профспілками і багатонаціональними підприємствами. Мета ІFА полягає у стимулюванні глобального соціального діалогу між багатонаціональними компаніями та представниками працівників. Мета ІFА також спрямована на сприяння дотриманню фундаментальних стандартів Міжнародної організації праці (МОП).

Прийняття Закону України «Про соціальний діалог в Україні» є одним з кроків до побудови оптимальної та ефективної системи соціального партнерства на принципах репрезентативності і правомочності сторін та їх представників, незалежності та рівноправності сторін, конструктивності та взаємодії, добровільності та прийняття реальних зобов'язань, взаємної поваги та пошуку компромісних рішень тощо. Цей Закон виступає головним нормативно-правовим актом у законодавстві про сферу соціально трудових відносин.

Вищевказаний Закон не позбавлений певних недоліків, у тому числі у термінології. З нашого погляду, необхідно прийти до застосування єдиної термінології у галузі соціально трудових відносин, а саме вживання поняття «соціальне партнерство» у всіх нормативно правових актах, що регламентують соціально-трудову сферу. Поняття «соціальне партнерство» і «соціальний діалог» співвідносяться як ціле та його частина.

Література: 1. Лосица И. А. К вопросу социального диалога: анализ новейшего законодательства / И. А. Лосица // Ученые записки Таврического национального университета им.

В. И. Вернадского. Серия: Юридические науки. – 2010. – Т. 24 (63). – № 1. – С. 105-112. 2. Про соціальний діалог в України: Закон України від 23.12.2010 р. № 2862-VI // Офіц. вісник України. – 2011. – № 3. – Ст. 168. 3. Крещенко Н. // Соціальний діалог з позиції країн ЄС / Надія Крещенко. Віче.

– 2010. – №18. – С. 56-60. 4. Громадська Н. А. Передумови виникнення, проблеми та перспективи розвитку соціального діалогу в Україні / Н. А. Громадська // Наукові праці: науково-методичний журнал. – Вип. 34. Політичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2006.– Т. 47. – С. 151 155.

Оніщенко Юлія Віталіївна, студентка магістратури Академії адвокатури України, м. Київ ПРАВОВИЙ АСПЕКТ РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ Велике значення для функціонування механізму правового регулювання банківської діяльності в країнах з розвиненою ринковою економікою має правовий режим банківської інформації та забезпечення банківської таємниці. Правовий інститут банківської таємниці є обов’язковим атрибутом правової системи будь-якої економічно розвинутої країни.

Поняття «банківська таємниця» є одним із центральних понять банківського законодавства багатьох країн світу. Це пояснюється насамперед тим, що банки, як носії фінансової інформації, традиційно перебувають у центрі уваги державних органів.

Державний апарат абсолютної більшості країн світу завжди прагнув отримати доступ до банківської інформації, а останнім часом тиск на ці інститути посилився через проголошення провідними країнами світу боротьби з міжнародним тероризмом, легалізацією доходів, отриманих злочинним шляхом, тощо [4, c. 153].

Інститут банківської таємниці в українському праві з’явився порівняно недавно. Його поява була зумовлена, в першу чергу, стрімким розвитком економічних відносин у суспільстві, природними процесами становлення і розвитку банківської системи України, які тривають з початку 90-х років по сьогодні [1, c. 23].

Ще донедавна не було законодавчо визначено навіть самого тлумачення банківської таємниці, що створювало складнощі в отриманні інформації від установ, для яких розголошення її було б небажаним. Лише в останній редакції Закону України “Про банки і банківську діяльність” було вперше з'ясовано поняття банківської таємниці, чітко визначено, яка конкретно інформація становить банківську таємницю і в яких випадках вона може бути розкрита, обмежено коло державних органів, за запитами яких розкривається інформація, що становить банківську таємницю. Однак проблема правого забезпечення захисту банківської інформації клієнтів, їхніх рахунків та операцій за ними нині все ще залишається актуальною.

Аналіз чинного законодавства дає підстави вказати, що банківська таємниця належить до такого виду інформації з обмеженим доступом, як і таємна інформація (різновид комерційної таємниці).

Статтею 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (надалі – Закон) визначено поняття банківської таємниці – це інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та відносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку [3]. На нашу думку, зміни, які були внесені до цієї статті від 15.02.2011р., є досить доцільними, оскільки тепер протиправність розголошення банківської таємниці взагалі не ставиться в залежність від заподіяної її розголошенням шкоди клієнту банку.

Також стаття 60 Закону визначає і перелік інформації, яка становить банківську таємницю. Аналіз цієї статті, на наш погляд, свідчить про те, що перелік банківської таємниці можна доповнити такими положеннями: персональними даними про діючих клієнтів банку, отриманими банком офіційно;

відомостями про майно, яке знаходиться на зберіганні у банку (відомості про власника майна, перелік майна і його вартість, відомості про види банківського заощадження);

інформацією про осіб, які хотіли стати клієнтами банку, але через певні причини ними не стали;

інформацією про клієнтів, які вже припинили свої відносини з банком.

Встановлений законом режим банківської таємниці не має абсолютного характеру, оскільки ним передбачаються правомірні правові дії щодо розкриття такого виду інформації.

Слід зазначити, що термін „розкриття банківської таємниці” кардинально відрізняється від терміна «розголошення банківської таємниці». Ці обидва терміни, що містяться в тексті Закону, вживаються не тільки в різних, але й навіть у протилежних значеннях. Так, за змістом норми Закону, розкриттям банківської таємниці є правомірна передача банками інформації, що становить банківську таємницю, у визначених Законом випадках. З іншого боку, розголошення банківської таємниці стосується випадків, коли особа розкриває таємницю, порушуючи норми чинного законодавства [4, c. 161].

Розкриття банківської таємниці може здійснюватися у двох формах: адміністративній і судовій. Адміністративна – забезпечується на вимогу зазначених у законі компетентних осіб безпосередньо банком і без попереднього звернення до суду. Судова – надається банком, але на вимогу суду або за рішенням суду. У свою чергу, на вимогу суду банківська таємниця розкривається в двох випадках: а) суддею одноособово з дотриманням режиму секретності;

б) судом під час розгляду справи в господарському, адміністративному, кримінальному та цивільному судочинстві [1, c. 27].

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.

Враховуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що проблема банківської таємниці призводить до утримання багатьох фізичних і юридичних осіб від вкладання грошей в українські банки, саме через витік конфіденційної інформації про клієнтів банку за його межі [2, c. 35]. Тому вважаємо за доцільне:

- і надалі удосконалювати законодавство і нормативну базу за допомогою впровадження позитивної практики зарубіжних країн;

- розвивати відносини банків з клієнтами;

- підвищити рівень інформаційного забезпечення у діяльності банків;

- посилити державний контроль і нагляд за забезпеченням захисту банківської інформації клієнтів;

- сформувати нову, ринкову психологію людей та довіри в них до банківської системи.

Література: 1. Аржевітін С. Проблеми банківської системи України в ХХІ столітті / С. Аржевітін. Світ грошей. – 2010. – С. 22-28. 2. Заїка А. Проблеми взаємовідносин банку і клієнта / Заїка А. // Економіка України. – 2012. - №67. – С. 33-37. 3.Про банки і банківську діяльність: Закон України № 2121-III від 7 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 5-6 – Ст.

30. 4. Смовженко Т., Проблеми вдосконалення діяльності комерційних банків в економіці України / Смовженко Т., Хміль Л.К.: Атіка, – 2011. – с. 150-169.

Самусь Виктория Александровна, студентка Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ им. В.С. Черномырдина»

(Научный руководитель – Огородник Александр Григорьевич, старший преподаватель Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ им. В.С. Черномырдина») РАСТОРЖЕНИЕ ТРУДОВОГО ДОГОВОРА ПО ИНИЦИАТИВЕ РАБОТОТАЛЕТЯ ЗА НАРУШЕНИ ТРУДОВОЙ ДИСЦИПЛИНЫ В РАЗРЕЗЕ СРАВНИТЕЛЬНОГО АНАЛИЗА ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ И УКРАИНЫ Трудовой договор – это соглашение между работодателем и работником, в соответствии с которым работодатель обязуется предоставить работнику работу по обусловленной трудовой функции, обеспечить условия труда, предусмотренные трудовым законодательством и иными нормативными правовыми актами, содержащими нормы трудового права, коллективным договором, соглашениями, локальными нормативными актами и данным соглашением, своевременно и в полном объеме выплачивать заработную плату, а работник обязуется лично выполнять определенную этим соглашением трудовую функцию, соблюдать правила внутреннего трудового распорядка, действующие у данного работодателя.

Сторонами трудового договора являются работодатель и работник. Трудовой договор может быть расторгнут как по инициативе работника, так и по инициативе работодателя.

Законодательство, устанавливая юридические гарантии при приеме на работу и обеспечивая устойчивость трудовых договоров, запрещает увольнение работника по инициативе работодателя без оснований, указанных в законе. Основания расторжения трудового договора по инициативе работодателя предусмотрены в ст. 81 ТК РФ и ст. 40-41 КЗоТ Украины. Наличие таких оснований дает работодателю лишь право, но не обязывает его к увольнению работника.

К основаниям для расторжения трудового договора за нарушение трудовой дисциплины относят:

1) неоднократное неисполнение согласно законодательства РФ и систематическое неисполнение согласно трудовому законодательству Украины работником без уважительных причин трудовых обязанностей, если он имеет дисциплинарное взыскание.

Данный пункт допускает увольнение работника в случае неоднократного неисполнения им без уважительных причин обязанностей, возложенных на него трудовым договором или правилами внутреннего трудового распорядка, если работник уже имеет дисциплинарное взыскание и на момент повторного неисполнения им без уважительных причин трудовых обязанностей оно не снято и не погашено [3, с. 56].

Систематическим нарушением трудовой дисциплины считаются нарушения, совершенные работником, который и раньше нарушал трудовую дисциплину, за что привлекался к дисциплинарной и общественной ответственности, и нарушил ее снова.

Однократное нарушение трудовой дисциплины работником не может быть основанием для его увольнения, за исключением руководителей, которые могут быть освобождены за одноразовое грубое нарушение трудовых обязанностей.

2) однократное грубое нарушение работником трудовых обязанностей:

а) прогул, который по законодательству РФ квалифицируется как отсутствие работника без уважительных причин на рабочем месте более четырех часов подряд в течение рабочего дня, по законодательству Украины прогулом считается отсутствия на работе более трех часов в течение рабочего дня без уважительных причин.

Увольнение по этому основанию, в частности, может быть произведено за:

а) невыход на работу без уважительных причин, т. е. отсутствие на работе в течение всего рабочего дня (смены), независимо от продолжительности рабочего дня (смены);

б) нахождение работника без уважительных причин более 4 часов подряд в течение рабочего дня вне пределов рабочего места;

Согласно трудовому законодательству Украины не может считаться прогулом отсутствие работника не на предприятии, а на рабочем месте. Если работник не оставил местонахождения предприятия, он не может быть уволен по п. 4 ст. 40 КЗоТ.

в) оставление без уважительной причины работы лицом, заключившим трудовой договор на неопределенный срок, без предупреждения работодателя о расторжении трудового договора, а равно и до истечения 2-недельного срока предупреждения (ч. 1 ст. ТК РФ);

г) оставление без уважительной причины работы лицом, заключившим трудовой договор на определенный срок, до истечения срока договора либо до истечения срока предупреждения о досрочном расторжении трудового договора (ст. 79, ч. 1 ст. 80, ст. 280, ч. 1 ст. 292, ч. 1 ст. 296 ТК РФ);

д) за самовольное использование дней отгулов, а также самовольный уход в отпуск (основной, дополнительный). При этом необходимо учитывать, что не является прогулом использование работником дней отдыха в случае, когда работодатель в нарушение предусмотренной законом обязанности отказал в их предоставлении, а время использования работником таких дней не зависело от усмотрения работодателя;

3) появление работника на работе (на своем рабочем месте либо на территории организации – работодателя или объекта, где по поручению работодателя работник должен выполнять трудовую функцию) в состоянии алкогольного, наркотического или иного токсического опьянения, по этому основанию могут быть уволены работники, находившиеся в рабочее время в месте выполнения трудовых обязанностей в состоянии алкогольного, наркотического или токсического опьянения. При этом не имеет значения, отстранялся ли работник от работы в связи с указанным состоянием. Состояние алкогольного либо наркотического или иного токсического опьянения могут быть подтверждены как медицинским заключением, так и другими видами доказательств, которые должны быть соответственно оценены судом (п. 42 Постановления Пленума ВС РФ от 17 марта 2004 г.).

Трудовое законодательство Украины говорит о том, что появление на работе в нетрезвом состоянии – это означает появление в таком виде на территории предприятия в рабочее время. Не может быть основанием для увольнения работника появление в нетрезвом виде на рабочем месте в свободное от работы время, в выходной день, во время отпуска и т.

п. Однако работники с ненормированным рабочим днем могут быть уволены по п. 7 ст. КЗоТ и в том случае, когда они находились на работе в нетрезвом состоянии после окончания рабочего времени;

4) совершение по месту работы хищения (в том числе мелкого) чужого имущества, растраты, умышленного его уничтожения или повреждения, установленных вступившим в законную силу приговором суда или постановлением судьи, органа, должностного лица, уполномоченных рассматривать дела об административных правонарушениях.

Работники могут быть уволены по этому основанию при условии, что указанные неправомерные действия были совершены ими по месту работы и их вина установлена вступившим в законную силу приговором суда либо постановлением органа, уполномоченного на применение административных взысканий [3, п. 44].

Кроме оснований, предусмотренных статьей 40 КЗоТ Украины, трудовой договор по инициативе собственника или уполномоченного им органа может быть расторгнут также в случаях:

1) однократного грубого нарушения трудовых обязанностей руководителем предприятия, учреждения, организации (филиала, представительства, отделения и иного обособленного подразделения), его заместителями, главным бухгалтером предприятия, учреждения, организации, его заместителями, а также служебными лицам таможенных органов, государственных налоговых инспекций, которым присвоены персональные звания, и должностными лицами государственной контрольно-ревизионной службы и органов государственного контроля за ценами.

1-1) виновных действий руководителя предприятия, учреждения, организации, в результате чего заработная плата выплачивалась несвоевременно или в размерах, ниже установленного законом размера минимальной заработной платы;

Среди лиц, которые могут быть уволены на основании п. 1 ст. 41 КЗоТ, в первую очередь называются руководители предприятий, учреждений, организаций.

Кодекс законов о труде Украины, который принимался в совершенно другое время (1972 г.), объективно не может регулировать сегодняшние трудовые взаимоотношения, с появление частной собственности он перестал быть единым регулятором трудовых отношений, он не идет в ногу со временем. Трудовой кодекс Российской Федерации, принятый относительно недавно, является более совершенственным и направленный на регулирования современных трудовых правоотношений.


Литература: 1. Комментарий к Трудовому кодексу Российской Федерации (постатейный, научно-практический) / Под ред. К.Я. Ананьевой. Вст. статья В.А. Рыбакова – М.: ТОН – ИКФ– ОМЕГАЛ, 2002. – 512 с. 2. Кодекс законов о труде Украины. 3. Постановление Пленума Верховного Суда Российской Федерации от 17 марта 2004г. О применении судами Российской Федерации Трудового кодекса Российской Федерации». 4. Трудовой кодекс Российской Федерации.

Гречка Ганна Володимирівна, студентка Чернігівського державного технологічного університету (Науковий керівник – Шестак Лілія Володимирівна, канд. юрид. наук, доцент Чернігівського державного технологічного університету) ВИПРАВНІ ТА ГРОМАДСЬКІ РОБОТИ ЯК АДМІНІСТРАТИВНІ СТЯГНЕННЯ Історія – невіддільна від сучасності, вона завжди виявляється тією чи іншою мірою, особливо коли йдеться про духовне життя народу, про особливості його виявлення та стан сучасної суспільної свідомості. Системне знання історичних фактів, епізодів, подій формує в нас більш цілісне розуміння реального стану будь-якого явища з огляду на те, що ми дістаємося до його коренів та джерел. Тут відкривається також можливість зіставляти окремі історичні моменти (зокрема й з релігійного буття) через їх можливий (або самоочевидний) зв'язок із сучасністю, порівнювати їх задля кращого розуміння того, що саме і чому саме так відбувалось у минулому і відбувається зараз.

Український народ упродовж останнього тисячоліття в основному прагнув відновити реальну державну незалежність, щоб на підставі її функціонування розвивати також свою традиційну релігійну спадщину. Заворушення, повстання, революції, війни впливали й на духовний стан, сприяючи або, навпаки, завдаючи непоправних втрат мільйонам віруючих.

Наслідком цих історичних подій стали депортації, міграційні (зокрема – міжетнічні) процеси, а з моменту утвердження в 1917 році тоталітарного комуністичного режиму – також три Голодомори, переслідування, гоніння, репресії, дискримінації щодо фактичних національних, соціальних, релігійних прав та свобод як віруючих, так і духовенства.

Метою цієї статті є аналіз сучасного становища релігійного життя в Україні.

Актуальність цієї теми полягає в тому, що кожна держава повинна звертати особливу увагу на становище релігійного життя в Україні, адже це духовний бік державності, наша душа.

Дослідженням зазначеної теми займалась плеяда відомих науковців.

На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.1995 р.) діє майже 16,5 тис. релігійних громад, 67 конфесій, напрямків і толків. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ’я. Загалом воно об’єднує 8500 громад, що становить 51,6 % загальної кількості релігійних об’єднань [4].

Українська православна церква є домінуючою в українському православ’ї. На сьогодні вона нараховує 31 єпархію, де діють понад 6 тис. громад віруючих, налічує 64 монастирі, духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань, 1225 недільних шкіл і 13 братств.

Церковну службу здійснюють близько 5 тис. священиків. 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічно підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі Алексію II. Управління церквою здійснює синод УПЦ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром. Найбільша концентрація громад УПЦ у Вінницькій (574), Хмельницькій (560), Закарпатській (464), Рівненській (447), Волинській (431) областях.

Українська православна церква — Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом, нараховує 24 єпархії, понад 2 тис. громад, має монастирів, 1300 служителів культу, 11 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань та 617 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. у результаті об’єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ та УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільше громад УПЦ-КП у Тернопільській (439), Івано-Франківській (326), Львівській (185) та Київській (174) областях.

Українська автокефальна православна церква нараховує 600 парафій, 83,4 % яких знаходяться у Львівській області. Церковну службу здійснюють близько 200 священиків.

Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене в 1990 р., коли на помісному соборі було обрано патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату УАПЦ, керована митрополитом Антонієм, об’єдналася з окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об’єднання на чолі з патріархом Мстиславом не визнали здійсненого акту і згодом після смерті патріарха (вересень 1993 р.) провели черговий помісний собор, обравши на ньому нинішнього патріарха УАПЦ Димитрія [4].

Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3030) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721), Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях.

Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. Нині громади УГКЦ діють у Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та в Автономній Республіці Крим. З моменту легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, створила 8 єпархій, 76 монастирів, 9 духовних навчальних закладів, 12 періодичних видань. До цієї церкви також відносяться 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та США. Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав [4].

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, є Римсько католицька церква. Її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у ХVII - ХVIII ст. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів. Утворено Львівську архідієцезію як її духовний центр та Житомирську і Кам’янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Кам’янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 22 монастирі, близько 200 недільних шкіл, 6 періодичних видань та понад служителів культу, серед яких 200 - іноземці. Будуються 86 нових культових споруд.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони об’єднують 3590 релігійних громад, у тому числі: євангельські християни-баптисти — 1585;

християни віри євангельської (п’ятидесятники) — 969;

свідки Єгови — 506;

адвентисти сьомого дня — 424;

реформатські церкви – 91;

лютерани — 18.

Найбільш поширені баптистські громади в Чернівецькій (108), Київській (101), Вінницькій (94) та Хмельницькій (89) областях;

п’ятидесятницькі — в Рівненській (158), Волинській (100) та Тернопільській (62);

єговістські — у Закарпатській (227), Львівській (65) та Івано-Франківській (52);

адвентистські — у Чернівецькій (70), Вінницькій (55), Черкаській та Хмельницькій (по 2) областях. Громади реформатської церкви діють лише на Закарпатті.

У протестантських церквах є необхідні управлінські структури, в тому числі республіканські духовні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота;

підтримуються тісні зв’язки з братніми церквами інших держав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших мало захищених верств населення [3].

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (117). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму [3].

Два центри керують діяльністю 70 іудаїстських громад. Це, зокрема, Об’єднання іудейських релігійних (головний рабин Яків Блайх) та Об’єднання громад іудейського віровизнання (президент Ноях Дубинський).

В останні роки в Україні знайшли певне поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного напрямку (96), Церкви повного Євангелія (54), РУН віри (28), Товариства свідомості Крішних (27), Новоапостольської церкви (23), Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів) та будистських дацанів (по 21). Крім того, в Україні діють понад 200 малочисельних об’єднань віруючих 46 релігійних напрямків, течій і толків.

У власності або користуванні релігійних громад знаходиться 10752 культові споруди.

Крім того, вони мають 184 монастирі, 94 місії, 23 братства, 60 духовних навчальних закладів, 4529 недільних шкіл та пунктів катехізації, 64 періодичних видання. Релігійні потреби віруючих задовольняють 14018 священнослужителів, серед яких 383 іноземця.

Плекання толерантності громадян має бути однією зі стратегічних засад внутрішньої державної політики України. Сьогодні ж, попри передбачені законодавством покарання за нагнітання нетерпимості та міжрелігійної ворожнечі, чимало як церковних, так і політичних діячів відкрито розпалюють релігійні конфлікти, демонструють у ЗМІ свою прихильність до тієї чи іншої церкви або конфесії. Жоден із них досі не був за це покараний. Львівські дослідники пропонують також ввести у програму ВНЗ, де навчаються студенти-правники, обов’язковий курс «Захист свободи совісті».

Як висновок, можна сказати, що на основі вищевикладеного матеріалу видно, що українська держава усіма методами підтримує будь-які релігійні вірування українців та іноземців, що знаходяться на території нашої державі. Не має обмежень та заборон щодо віросповідання, тобто особа вільно обирає, яку релігію їй сповідувати. На наш погляд, це є найголовнішим для держави, а саме право вибору у громадян.

Література: 1. Гуманітарна політика Української держави в новітній період: монографія / за ред. С. І. Здіорука. – К.: НІСД, 2006. 2. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К. : Просвіта, 1996. 3. Про стратегію національної безпеки України [Електронний ресурс]: Указ Президента України // Стратегічна панорама. – 2007. – № 1. Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua. 4. Релігійна мережа, її кадрове та матеріальне забезпечення:

Тенденції, динаміка змін, перспективи розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

//http://www.scnm.gov.ua.

Аноп Виталий Вячеславович, студент ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина»

(Научный руководитель – Марзак Галина Алексеевна канд. юрид. наук, доцент кафедры теории права и государства ФГБОУ ВПО «МГОУ имени В.С. Черномырдина») РАЗВИТИЕ ИДЕИ ПРАВОВОГО ГОСУДАРСТВА В ЮРИДИЧЕСКОЙ НАУКЕ: ИСТОРИЧЕСКИЙ АСПЕКТ Идея правового государства возникла давно и формировалась постепенно на базе соответствующих элементов государственности, появившихся еще в глубокой древности.

Так, Аристотель в своих трудах последовательно отстаивал мысль о государстве, которое должно быть «правлением законов, а не людей». По мнению Аристотеля, «правильное законодательство» должно быть верховной властью, а должностные лица будут иметь решающее значение только в случаях, когда законы не могут дать точный ответ [5, с. 78].

Отдельные принципы правового государства можно наблюдать и в Древнем Риме в период республики, в частности, существовала независимая и сильная судебная власть, которая обеспечивала равенство граждан перед законом. Однако правовые гарантии не распространялись на рабов и неграждан. В период империи в одном из источников римского права «Своде Юстиниана» содержится указание на то, что право, а не воля императора, является способом разрешения конфликтов [1, с. 105].

В Средневековье, характеризующееся как период господства церкви, которая определила не только образ жизни средневекового человека, социальные границы общества, но и сыграла огромную роль в развитии права.

Ярким представителем этого периода является Фома Аквинский, по мнению которого законность есть естественный порядок [1, с. 115].

В свою очередь, в развитии права внес свой вклад папа Григорий VII, провозгласивший верховенство канонического права над государственной властью, а также распорядившийся преподавать право в университетах [1, с. 118].

Примером источника и памятником феодального права Англии того времени может служить Великая хартия вольностей 1215 года, установившая пределы власти правителя по отношению к его подданным, кроме того, содержащая запрет на введение новых налогов без согласия парламента, обязавшая назначать наказания, связанные с ограничением гражданских прав, исключительно с участием суда присяжных [4, с. 75].

В период Возрождения важнейшая роль отводится идеям, которые впоследствии были заложены в основы естественного права.

Представителем того времени является Томас Гоббс, который говорил о том, что страх людей перед другими толкает их на то, что они должны искать защиту у государства, законам которого они согласны подчиняться. В свою очередь, когда перед законом все равны, то тогда исчезает основание для страха перед другими людьми.

Однако, по мнению другого представителя Джона Локка, государство само может вызвать страх. Из этого следует, что государство должно держать власть в определенных рамках, для того чтобы не допустить произвола. Д. Локком было предложено, чтобы правители руководили с помощью законов выполнимых, которые, в первую очередь, соблюдались ими сами. Кроме того, он считал, что справедливые законы признают естественные права человека, не ограничивают, а защищают их [1, с. 120].

В работах Шарля-Луи де Секонда, барона Ля Брэда и де Монтескье «О духе законов»

содержится указание о необходимости разделения властей, основной целью которого – избежать злоупотребления властью.

Размышляя о государстве и праве Иммануил Кант полагал, что государство — объединение множества людей, подчиненных правовым законам. В своих учениях И. Кант развивал идеи французских просветителей о необходимости уничтожения всех форм личной зависимости, утверждения личной свободы и равенства перед законом. Он признавал право на свободное высказывание своего мнения: «рассуждайте сколько угодно и о чём угодно, только повинуйтесь» [3, с. 98].

Развитие теории Иммануила Канта получило отражение в работах Роберта фон Моля, который оперировал термином «правовое государство», утвердившимся в немецкой юридической литературе в те годы. Он впервые отделил от «понятия о государстве»

«понятие об обществе» как о самостоятельном союзе граждан, преследующем свои дозволенные законом цели;

сделал попытку установить особый институт общественных наук, стоящий между правом государственным и гражданским [2, с. 15].

Таким образом, подводя итоги, необходимо отметить, что ряд идей о правовом государстве появились уже в античном мире, именно в это время начались поиски принципов, которые способствовали установлению надлежащего взаимодействия личности, права, государственной власти. Данные идеи, набирая темпы развития, получили отражение в теоретически развитых концепциях и доктринах, сформулированных уже позднее.

Необходимо отметить, что до сих пор понятие правовое государство остается до конца неизученным, является одним из наиболее актуальных и обсуждаемых в юридической науке Литература: 1. Крашенинникова Н. А. История государства и права зарубежных стран / Н. А. Крашенинникова, О. А. Жидкова. – М.: НОРМА- ИНФРА-М, 2008. – 480 с. 2. Марченко М.Н.

Правовое государство / М. Н. Марченко // Энциклопедия юриста. – М.: Юрист, 2005. – 472 с.

3. Нарский И. С. Иммануил Кант / И. С. Нарский. – М.: Мысль, 1976. – 208 с. 4. Петрушевский Д.М.

Великая Хартия Вольностей и конституционная борьба в английском обществе во II половине XIII века / Д. М. Петрушевский. – М.: Издательство Сабашниковых, 1918. – 98 с. 5. Червонюк В. И.

Конституционное право России / В. И. Червонюк // Энциклопедический словарь. – М.: Юрид. лит., 2002. – 432 с.

Мозговой Дмитрий Сергеевич, студент Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ им. В.С. Черномырдина»

(Научный руководитель – Гурьев Владимир Иванович, канд. техн. наук, доцент Украинско-Российского института (филиала) в г. Чернигове ФГБОУ ВПО «МГОУ им. В.С. Черномырдина») РАЗРАБОТКА ИНТЕРФЕЙСА АРМ ЮРИСТА Первый подход предполагает встраивание АРМ в действующую систему управления. В данном случае они разрабатываются с учетом не только функциональных обязанностей юристов, но и сложившихся между ними производственно-управленческих отношений. При этом сохраняются принятый в организации стиль управления и сложившийся документооборот. Функциональные обязанности юристов в своей основе не претерпевают изменений, за исключением освоения новых инструментов обработки данных и техники работы с ними.

Второй подход предполагает создание соответствующих АРМ для юриста, которые будут работать в рамках заново формируемой системы управления. При этом необходимо предусмотреть внедрение прогрессивного документооборота;

как правило, он должен быть электронным, и его надлежит поддерживать средствами автоматизации на всех уровнях иерархии управления. Влияние АРМ на эффективность управленческих решений обусловлено главным образом использованием новых методов их обоснования, широким привлечением формального математического и статистического аппарата, а также адаптацией пользователей к современным средствам автоматизации. Они обеспечивают поддержку на всех этапах процесса принятия решения, который должен быть непрерывным или иметь как можно меньше разрывов во времени.

Третий подход предусматривает частичное изменение действующей системы управления и принимаемых решений, которые поддерживаются соответствующими АРМ. В этом случае возможна лишь частичная адаптация некоторых из них при сохранении большинства в исходном состоянии.

Говоря о функционировании АРМ, необходимо рассмотреть компонент, который должен быть принят за единицу обработки на рабочем месте специалиста, в частности юриста. К таким единицам согласно сложившейся иерархии можно отнести проблему, функцию управления, бизнес-процесс, задачу, работу. При этом проблема может состоять из нескольких функций управления, каждая из которых реализуется совокупностью процессов и/или задач в общем случае. Каждая задача реализуется благодаря выполнению определенного перечня работ, характерных для нее. Любая проблема и/или функция управления также может быть реализована соответствующим набором процессов, задач и работ. Поэтому при проектировании конкретного АРМ юриста следует организацию обработки информации строить с учетом иерархии выбираемых единиц обработки.



Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |
 

Похожие работы:





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.