авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 7 |
-- [ Страница 1 ] --

ГЛОБАЛИЗАЦИЯ

ПРАВОВОГО ПРОСТРАНСТВА:

международный, наднациональный, национальный уровни

МАТЕРИАЛЫ

международной научно-практической конференции

Харьков, Украина

25-26 июня 2012 г.

Харьков

ИФИ

2012

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни”

Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина УДК 340 ББК 67.412 Г19 Глобализация правового пространства международный, :

наднациональный, национальный уровни : Материалы Международной научно-практической конференции «Весенние юридические чтения» (25-26 июня 2012 г., Харьков, Украина). – Х. : ИФИ, 2012. – 170 с.

В данном издании представлены материалы международной научно-практической конференции, посвященной проблемам современного государства и права.

Развитие современного права на всех уровнях его существования – национальном, интеграционном и международном – проходит под влиянием процессов глобализации, которые активизируют деятельность, направленную на гармонизацию национального законодательства с региональными и мировыми стандартами. В связи с этим возникает проблема сохранения собственной правовой традиции и разумного ее сочетание с новеллами в правовом регулировании, что является залогом развития национального права и роста его эффективности.

Сборник статей предназначен для практикующих юристов, ученых, преподавателей, студентов и всех, кто интересуется проблемами современного государства и права. Полное или частичное воспроизведение или размножение, каким бы то ни было способом материалов, опубликованных в настоящем издании, допускается только с письменного разрешения авторов.

© Авторы статей, © Институт фундаментальных исследований, ISBN 966-644-760- “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина СОДЕРЖАНИЕ ПРОБЛЕМЫ ИСТОРИИ И ТЕОРИИ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА.

ИСТОРИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ И ПРАВОВЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ Курило Т.В., Дубас Н.Я.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА Гугасари Е.С.

ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ ТЕРРОРИЗМУ В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ В XIX – НАЧАЛЕ XX В. (ИСТОРИОГРАФИЧЕСКИЙ ОБЗОР) Эрназаров Д.З.

СОВРЕМЕННОЕ ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО В УЗБЕКИСТАНЕ И НАЦИОНАЛЬНЫЙ УРОВЕНЬ РАЗВИТИЯ ЕГО ПРАВОВЫХ ОСНОВ Суфиева Д.У.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА – ОСНОВНОЕ УСЛОВИЕ РЕШЕНИЯ ГЛОБАЛЬНЫХ ПРОБЛЕМ Проць О.Є.

ВПЛИВ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ НА ПРОЦЕС ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ Янишина І.І.

ДО ПИТАННЯ ПОНЯТТЯ ПРАВОТВОРЧИХ ПОМИЛОК Ясіновська А.Є.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ КОДЕКСИ УКРАЇНИ: ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ТЕХНІКО ТЕХНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ Вивчарук К.Г.

СЛАВЯНСКАЯ ПРАВОВАЯ СЕМЬЯ ИЛИ РОССИЙСКАЯ ПРАВОВАЯ СИСТЕМА В СОСТАВЕ РОМАНО-ГЕРМАНСКОЙ СЕМЬИ? КОНСТИТУЦИОННОЕ ПРАВО. МЕЖДУНАРОДНОЕ ПРАВО Rokhvadze R.F.

HUMAN RIGHTS: NUCLEAR WEAPONS Козаков Б.А.

РОЛЬ И МЕСТО МЕЖДУНАРОДНЫХ НЕПРАВИТЕЛЬСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ В СОВРЕМЕННЫХ МЕЖДУНАРОДНЫХ ОТНОШЕНИЯХ Кудирко Л.П.

ПОСТКРИЗОВИЙ РОЗВИТОК В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ СУВЕРЕНІТЕТУ КРАЇН ЄС “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Щербаков Е.С.

МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОПЫТ ИНФОРМАЦИОННОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ПЛАТЕЖНЫХ СИСТЕМ Федан М.Ю.

К ВОПРОСУ О НЕОБХОДИМОСТИ КОНСТИТУЦИОНАЛИЗАЦИИ НАЦИОНАЛЬНЫХ ПРАВОВЫХ СИСТЕМ (НА ПРИМЕРЕ ГРАЖДАНСКОГО ПРОЦЕССУАЛЬНОГО ПРАВА И ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ) Піддубна Д. С.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОБ’ЄКТІВ ГЛОБАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ – ГЕНЕТИЧНО МОДИФІКОВАНИХ ОРГАНІЗМІВ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ Степанова М.А.

ПЕРСОНАЛЬНЫЕ ДАННЫЕ И ЗАЩИТА КОНСТИТУЦИОННЫХ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА АДМИНИСТРАТИВНОЕ ПРАВО И ПРОЦЕСС. ИНФОРМАЦИОННОЕ ПРАВО Столітній А.В.

АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАТРИМАННЯ ЯК ЗАХІД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРИПИНЕННЯ:

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ Тернущак М.М.

СПЕЦИФІКА ПОДАННЯ ЗАПИТІВ ЩОДО ОТРИМАННЯ ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ДЕРЖАВНУ ПОДАТКОВУ СЛУЖБУ УКРАЇНИ Підмогильний О.О.

ОПРИЛЮДНЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ТОРГИ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ПРОЗОРОСТІ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІІВЕЛЬ В УКРАЇНІ Куц А.В.

ІСТОРИЧНО-ПРАВОВИЙ НАРИС СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ТОРГОВО ПРОМИСЛОВОЇ ПАЛАТИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ГРАЖДАНСКОЕ ПРАВО И ПРОЦЕСС. СЕМЕЙНОЕ ПРАВО. ХОЗЯЙСТВЕННОЕ ПРАВО И ПРОЦЕСС. МЕЖДУНАРОДНОЕ ЧАСТНОЕ ПРАВО Шимон С.І.

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ДОГОВОРУ ФАКТОРИНГУ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА Некіт К.Г.

ЗАКОНОДАВЧІ ВИМОГИ ДО СТАТУСУ ДОВІРЧОГО УПРАВИТЕЛЯ МАЙНОМ ПОТРЕБУЮТЬ УДОСКОНАЛЕННЯ Козлова Е.Б.

ОТМЕНА ЛИЦЕНЗИРОВАНИЯ СТРОИТЕЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В РОССИИ КАК СЛЕДСТВИЕ ГЛОБАЛИЗАЦИИ “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Крисань Т.Є.

ДО ПИТАННЯ ГАРАНТІЙ ПРАВ СПАДКОЄМЦЯ НА ОТРИМАННЯ ВАРТОСТІ ЧАСТИНИ МАЙНА ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА Шефер И.М.

ОБЫЧАЙ ДЕЛОВОГО ОБОРОТА КАК СПОСОБ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ГРАЖДАНСКО-ПРАВОВОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ИНДИВИДУАЛЬНОГО ПРЕДПРИНИМАТЕЛЯ Баталова М.Р.

ИСТОРИЯ И ОСНОВНЫЕ ХАРАКТЕРИСТИКИ КОДИФИКАЦИИ МЕЖДУНАРОДНОГО ЧАСТНОГО ПРАВА В ТУРЕЦКОЙ РЕСПУБЛИКЕ Гарифуллина Д.Р.

РАЗВИТИЕ ТРАНСГРАНИЧНОГО БАНКРОТСТВА И БАНКРОТСТВА ХОЛДИНГОВЫХ КОМПАНИЙ Касаткина А.С.





ПРАВОВАЯ ПРИРОДА И СУЩНОСТЬ ДОГОВОРА МЕЖДУНАРОДНОЙ ПЕРЕВОЗКИ ПАССАЖИРА И БАГАЖА Лобан О.Л.

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЖИТТЮ ТА ЗДОРОВ'Ю Дацук С.Ю.

ОПЦИОН ЭМИТЕНТА В ГРАЖДАНСКОМ ПРАВЕ РОССИИ Гасяк Я.В.

МОМЕНТ ВИХОДУ УЧАСНИКА З ТОВАРИСТВА УГОЛОВНОЕ ПРАВО. УГОЛОВНО-ИСПОЛНИТЕЛЬНОЕ ПРАВО.

КРИМИНОЛОГИЯ Житний О.О.

ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТЕХНІКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО ПРОСТОРУ Попов К.И.

КОМПАРАТИВНЫЙ АНАЛИЗ НЕОБХОДИМОЙ ОБОРОНЫ СОБСТВЕННОСТИ ПО УГОЛОВНОМУ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ РОССИИ И СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ АМЕРИКИ Березовська Н.Л.

ПРОПОЗИЦІЇ З УДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В ЧАСТИНІ ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ Дмитрук М.М.

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОСТУПОК : ДО ПИТАННЯ ДЕЯКИХ НАДНАЦІОНАЛЬНИХ ЧИННИКІВ ВПРОВАДЖЕННЯ Сергеев К.А.

ОБСТОЯТЕЛЬСТВА, ИНИЦИИРУЮЩИЕ РАЗВИТИЕ ПРЕСТУПНОЙ “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В ОТНОШЕНИИ АКЦИОНЕРНЫХ ОБЩЕСТВ Цитряк В.Я.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕТЕРМІНАНТ КОРУПЦІЙНОГО ПІДКУПУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ Кононов А.Д.

ИСТОРИЯ СТАНОВЛЕНИЯ И РАЗВИТИЯ ОГРАНИЧЕННОЙ ВМЕНЯМОСТИ В УГОЛОВНОМ ПРАВЕ ЗАРУБЕЖНЫХ СТРАН УГОЛОВНЫЙ ПРОЦЕСС. КРИМИНАЛИСТИКА.

СУДЕБНЫЕ И ПРАВООХРАНИТЕЛЬНЫЕ ОРГАНЫ Сиволова А.А.

АКТУАЛЬНЫЕ ПРОБЛЕМЫ СПРАВЕДЛИВОСТИ ПРИГОВОРА В СВЕТЕ НОВЫХ ЗАКОНОДАТЕЛЬНЫХ ИНИЦИАТИВ Букато Л.Г.

ВОЗБУЖДЕНИЕ ПРОИЗВОДСТВА ПО ВНОВЬ ОТКРЫВШИМСЯ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАМ В СТРУКТУРЕ СТАДИИ ПРОИЗВОДСТВА ПО ВНОВЬ ОТКРЫВШИМСЯ ОБСТОЯТЕЛЬСТВАМ В УГОЛОВНОМ ПРОЦЕССЕ РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ Вздорова Л.П.

О СООТНОШЕНИИ ПОНЯТИЙ «ПРОЦЕССУАЛЬНАЯ САМОСТОЯТЕЛЬНОСТЬ И «НЕЗАВИСИМОСТЬ» СЛЕДОВАТЕЛЯ Нецветова Е.В.

ПРОЕКТ ВВОДА ОБЩЕСТВЕННЫХ ИНСПЕКТОРОВ КАК МЕТОД БОРЬБЫ С НЕЗАКОННОЙ ОХОТОЙ И ЕЕ ПРОФИЛАКТИКА Терлецький О.М.

ДІЯЛЬНІСТЬ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ ТА ДОЦІЛЬНІСТЬ ЇХ ІСНУВАННЯ В УКРАЇНІ ФИЛОСОФИЯ ПРАВА Кравченко С.С.

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ ПРАВА У ТЕОРІЇ ПРАВОВОГО ПРАГМАТИЗМУ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ПРАВОВОГО ПРОСТОРУ Горленко В.В.

СВОБОДА ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ У КОНТЕКСТІ ПРАВОВИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ЛЮДИНИ І ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ Абидова А.С.

ПРАВОВАЯ И ИНДИВИДУАЛЬНАЯ СВОБОДА Сердюк И.В.

ОБОСНОВАНИЕ ПРАВОВОЙ СВОБОДЫ В ФИЛОСОФИИ ПРАВА И. КАНТА “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина ПРОБЛЕМЫ ИСТОРИИ И ТЕОРИИ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА.

ИСТОРИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ И ПРАВОВЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ Курило Т.В., кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного права ЛьвДУВС Дубас Н.Я., здобувач кафедри теорії та історії держави і права ЛьвДУВС Львів, Україна СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА Одним з найважливіших завдань сучасної юридичної науки є дослідження проблем громадянського суспільства як соціального феномену, що складається поза межами політичних структур, не є суспільним інститутом, однопорядковим з державою, громадськими організаціями, партіями, але суттєво на них впливає.

Важливість таких досліджень зумовлена як необхідністю визначення принципів, якісних параметрів, що характеризують громадянське суспільство, так і потребою розкрити закономірності соціальних явищ як ключової проблеми суспільного розвитку, науки, теорії та практики державотворення.

Вагомий внесок у розвиток концепції громадянського суспільства здійснив Іван Якович Франко (1856-1916) – видатний український революціонер-демократ, поет, письменник, вчений-філософ, політичний мислитель, історик, літературознавець, журналіст та публіцист.

Його перу належать більше 5000 робіт – монографії, статті, повідомлення, рецензії, повісті, вірші, оповідання. Коло інтересів І. Франка було надзвичайно широким. Проте помітне місце у творчості мислителя займають дослідження суспільно-політичного ідеалу.

Як справедливо зазначає О.Ф. Скакун, майбутнє І. Франко виводив з конкретної дійсності [1, c. 58]. Його суспільний ідеал виступає як закономірний продукт історії, як вираз критичного заперечення існуючої дійсності, вимога її зміни.

Поклавши в основу майбутнього устрою принципи «свободи, рівності та братерства», мислитель проголошував: «Без свободи немає ні рівності, ні братерства;

без рівності немає свободи;

без братерства, дружби – рівність та свобода нічого не вартують» [2, с. 109-110].

Проект суспільно-політичного устрою майбутнього розроблений І. Франко в загальний формі, позначені контури та основні принципові особливості майбутнього громадянського суспільства та держави. Він вважав, що детальнішу роботу в цьому напрямі повинні здійснити самі люди, на долю яких випаде практична діяльність, спрямована на побудову нового суспільства.

І. Франко проаналізував економічну основу майбутнього суспільства, роль праці та науки у виробництві, характер влади та принципи організації місцевого самоврядування, співвідношення місцевої, «громадівської» та верховної влади, положення індивіда.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Тверезо оцінюючи становище трудящих Галичини, недостатньо високий рівень їхньої правосвідомості, складність поставленої цілі, мислитель розумів, що «передує ще не одна битва, щоб на кінець перемогли справедливість та право людини». Про це він писав недвозначно: «Я не говорю, що таку програму (побудови нового суспільства – Н.Д.) легко виконати або що ми можемо незабаром побачити її здійснення, - зауважу лише, що це та далека ціль, яку на кожну кроці всі і всюди не повинні випускати з виду» [3, с. 504].

І. Франко своєю творчістю утверджував ідею, згідно з якою побудова нового громадянського суспільства можлива лише за умови корінної зміни усієї системи соціально-економічних та політичних відносин. Він досить чітко заявив про те, що «закони економічні» протягом століть змінюються, проявляються в «інших формах, що виходять… з даного ладу», тому «наука економічна не може ніяку з цих форм вважати постійною та незмінною» [4, с.218]. Щоб забезпечити у майбутньому суспільстві свободу «не лише юридичну, але й економічну», з точки зору І.Франка, необхідно ліквідувати нерівність серед людей, запровадити загальний обов’язок працювати, рівність у розподілі благ. «Принцип спільності, а власне економічної рівності, повинен пронизувати усі сімейні, суспільні, державні та культурні відносини», - підкреслював він.

В даному контексті, слід зауважити, що спірною, на сьогоднішній день, є теза мислителя про ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, як засіб знищення експлуатації людини людиною. Очевидно, певний вплив на творчість Франка чинив популярний на той час марксизм. Але, потрібно зазначити, що І.

Франко зумів побачити неправильну, шкідливу суть марксистської ідеології, про що він писав у своїх працях [5, с. 340].

Термін «правдиво вільний» є у Франка не випадковим. Економічне звільнення, відсутність експлуатації слугували для нього прологом до ліквідації «неправди між людьми», до встановлення «повної громадянської та політичної свободи», а політична свобода розумілась як свобода народу розпоряджатися своїми політичними та господарськими справами.

Вказавши на економічну та соціальну основу нового громадянського суспільства, І. Франко зупинився на характеристиці «політичного ладу майбутнього».

Він не вимагав знищення держави при демократичному суспільстві, не говорив про відсутність політичних питань в майбутньому. Ідеї анархізму йому не властиві. Тих, хто уявляв собі громадянське суспільство як анархію, засновану на волі неорганізованої маси людей, які не визнають жодної влади, ніякого авторитету мислитель називав носіями «цілковитої глупоти». І. Франко вважав, що організація суспільства є неможливою без авторитету, без влади. Влада в умовах демократії не зчезне, а лише змінить свою форму та зміст [6, с. 392].

Термін «влада» стосовно громадянського суспільства І. Франко вживав, виходячи із розуміння її як суми «політичних воль» учасників відносин – членів суспільства з приводу влади. Відносини влади при демократичному устрої складаються, на його думку, не із «панування – підпорядкування», як це властиво експлуататорським суспільством, а з «керівництва – підпорядкування».

Оцінюючи державу як політичну владу, як владу людей над людьми, І.

Франко, намагався уникати терміну «держава» при характеристиці майбутнього громадянського суспільства і навіть заявив, що при демократії «держави в “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина сьогоднішньому розумінні не буде». Але це не означає, що він уявляв громадянське суспільство без держави.

Мислитель враховував ряд об’єктивних та суб’єктивних факторів про розробці концепції майбутнього громадянського суспільства. Перш за все, він прийняв до уваги те, що сторіччями принижувані трудящі, ставши вирішальною силою, не зможуть відразу брати активну участь в державному управлінні. Цьому на заводі можуть стати: неприязнь до усього державного, бюрократизм, відсутність навичок в управлінні, панування у свідомості мас забобонів про те, що управління – це прерогатива вищих класів. Існуючий на той час лад, який дискредитував себе, І.

Франко як би протиставляв вільному громадянському суспільству зі значною громадською ініціативою та особистою активністю його членів, без волюнтаризму та авторитарності зверху.

Стверджуючи, що майбутній устрій буде являти собою «одне політичне ціле, засноване на «повному самоврядуванні», І. Франко вважав, що головного значення набудуть не політичні, а господарсько-економічні та культурно-виховні питання:

«Влада політична, влада людей над людьми буде зведена до нуля і залишиться лише як управління результатами людської праці, як адміністрація» [6, с. 319].

Мислитель акцентував увагу на організаторській ролі держави. Однак, як справедливо зазначає О. Скакун, було б неправильно стверджувати, що він висловлював ідею про зростання організаторської ролі держави в майбутньому. І Франко наділяв майбутнє суспільство в особі адміністрації лише виконавчими функціями держави, а вирішальну роль, як прибічник народного суверенітету, відводив волі народу. По суті його суспільним ідеалом була демократична республіка на тій стадії розвитку, коли вона переростає в суспільство громадянського самоврядування: «над народом не буде управління зверху, але сам народ знизу (від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту і сам себе захищає» [6, с. 313].

Слід зазначити, що І. Франко не вимальовував громадянське суспільство майбутнього лише ідеалізованими фарбами. Він передбачав труднощі та протиріччя, вказуючи, що майбутня справа з побудови нового суспільства «не буде справою без недоліків, не зробить з людей безтілесних ангелів, не відкине тому жодного основного закону людського розвитку». Мислитель був твердо переконаний, що його суспільно-політичний ідеал – це не застигле у своїй основі суспільство та держава, а таке, що розвивається і тому й удосконалюється. Він, зокрема, зазначав, що «свобода – не готовий спечений хліб, який можна різати і їсти;

свобода – це школа, в якій люди вчаться жити по-людськи, та щоб нікому не було образи. Відомо, що хто вперше приходить до школи, той завжди буває не учений і не підготовлений. Лише сама свобода і ніхто інший може підготувати людину і цілий народ до вільного життя».

Література 1. Скакун О.Ф Иван Франко. / О.Ф. Скакун – М. – Юрид. литература. – 1987. - 124 c.

2. Франко Іван. Твори в 20 томах. – Київ. – 1956. – Т.18.

3. Франко Иван. Сочинения в 10 томах. М. – 1959. – Т.10.

4. Франко Іван. Твори в 20 томах. – Київ. – 1956. – Т.19.

5. Франко Іван. Зібрання творів в п’ятдесяти томах. – К. – «Наукова думка». – 1986.

– Т.45.-574с.

6. Франко Іван. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. – К. – 1956.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Гугасари Е.С., кандидат юридических наук, докторант, Санкт-Петербургский университет МВД России, Санкт-Петербург, Россия ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ ТЕРРОРИЗМУ В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ В XIX – НАЧАЛЕ XX В. (ИСТОРИОГРАФИЧЕСКИЙ ОБЗОР) С середины XIX в. важное место в политической истории России занимает терроризм, как одно из основных, хотя и крайних, средств достижения политических целей. Терроризм стал инструментом противоборств, выступающих под национальными, социальными и религиозными знаменами и преследующих цели захвата власти, перестройки границ, внедрения в массовое сознание новых идеологических установок. Но какими бы мотивами не руководствовались организаторы террористических акций, он так или иначе затрагивает интересы государства, представляет собой одну из угроз национальной безопасности.

История революционного движения в России тесно переплетена с практикой организации терактов, и потому в условиях волны терроризма, захватившей современный мир, его изучение приобретает дополнительную актуальность. Оно позволяет определить причины терроризма, тенденции его развития, способы борьбы с ним. К тому же опыт террористического сопротивления режиму может быть востребован для определения принципов функционирования самой государственной системы.

Первые исследования, посвященные деятельности террористов в Российской империи, появились уже в дореволюционный период. В трудах таких авторов, как А.П. Мальшинский, Н.Н. Голицын, Н.И. Шебеко, А.А. Киреев, Б.Б. Глинский, С.С. Татищев, Б.Н. Чичерин терроризм рассматривался в контексте общего оппозиционного движения. Известные российские правоведы Н.С. Таганцев, И.Я. Фойницкий, Е.Н. Тарновский, Н.А. Неклюдов, В.В. Есипов рассматривали терроризм в общем потоке общегосударственной преступности, посягающей на основы существующего государственного строя.

Однако, среди дореволюционных историков, политологов и правоведов можно назвать и таких, которые сочувственно относились к террористам, оправдывали их формы и методы революционной борьбы жесткой реакцией и карательной политикой, проводимой самодержавной властью. Среди них можно назвать следующие имена: А.А. Аргунов, Л. Барриве (Л.Е. Гальперин), В.Я. Богучарский, А.А. Корнилов, А.Е. Пресняков, Н.С. Русанов.

Обоснование необходимости и справедливости политической борьбы в форме террористического воздействия на правительство можно увидеть в работах Н.К. Михайловского.

Среди многочисленных исследований, посвященных народническому и народовольческому этапам оппозиционного движения, вопросы использования террора в политической борьбе в наибольшей степени получили отражение в работах В.В. Антонова, С.С. Волка, Б.С. Итенберга, Ш.М. Левина, М.Г. Седова, Н.А. Троицкого.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Криминологические аспекты дореволюционного терроризма, его истоки, детерминанты, мотивационные основы и психологические особенности исследованы в работах О.В. Будницкого, А. Гейфмана, Н.Ю. Пановой.

Методы и формы борьбы с терроризмом также привлекали внимание исследователей. Правда, в силу секретности самой антитеррористической деятельности, работы такого рода в дореволюционной России редко становились достоянием широкой общественности. После падения царского правительства и рассекречивания архивов в печати сразу появилось значительное количество работ, посвященных сыскной и дознавательной деятельности правоохранительных органов.

Однако эти работы отражают только негативный опыт борьбы с терроризмом, сама правоохранительная система царской России рассматривается в них как несправедливая, антинародная, а террористы-революционеры показаны героями, страдающими за правое дело (Н.Я. Абрамович, Г. Зильбер, В.Я. Ирецкий, Ж. Лонге, П. Павлов, Л.А. Тихомиров, Б.Р. Фроммет, П.Е. Щеголев и др.).

Противоположная точка зрения относительно применяемых сил и средств антитеррора содержится в мемуарной литературе крупных руководящих деятелей политического сыска дореволюционной России. В записках и воспоминаниях бывших «охранников» раскрываются секреты политического сыска, механизмы предупреждения и пресечения террористической деятельности, анализируются просчеты и ошибки в работе по противодействию терроризму (Т. Владимирцев, А.В. Герасимов, В.Ф. Джунковский, П.Г. Курлов, А. Ломачевский, В.Д. Новицкий, А.И. Спиридович и др.).

Деятельность органов внутренних дел дореволюционной России по борьбе с терроризмом становилась объектом изучения советских и российских историков и ученых-правоведов, таких как В.Г. Джанибекян, В.М. Жухрай, П.А. Зайончковский, Ф.М. Лурье, Р.С. Мулукаев, И.В. Оржеховский, З.И. Перегудова, А.И. Суворов, И. Симбирцев, Л.И. Тютюнник, Г.К. Федоров. В работах указанных авторов рассматриваются вопросы становления и развития системы политического сыска дореволюционной России, организационная структура политической полиции, исследуются основные приемы и методы борьбы Департамента полиции с революционным движением.

Карательная политика российского государства в сфере противодействия терроризму в рассматриваемый период в советской историко-правовой науке не являлась объектом самостоятельных исследований. Лишь косвенно она получила отражение в работах, посвященных рассмотрению судебного преследования за революционную деятельность (Н.Н. Полянский, Н.А. Троицкий, Д.В. Чернышевский, А.Н. Ярмыш и др.).

Первая серьезная попытка изучения карательного аппарата российского государства была предпринята А.Г. Чукаревым («Карательный аппарат самодержавной России во второй четверти XIX века (1825-1855 гг.)», Ярославль, 1996). Между тем, хотя работа эта и написана в постсоветский период, однако не избавлена от определенной однобокости. Деятельность таких органов государственной власти и правоохранительных структур, как Государственный Совет, Сенат, III Отделение С. Е. И. В. К., жандармское ведомство и др. оценивается автором скорее как малоэффективная, указываются просчеты и недостатки в ее организации.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина С 90-х годов ХХ в., в связи с увеличением размаха терроризма, круг исследователей этого явления значительно расширился. Доктринальным разработкам эффективной правовой политики в сфере противодействия терроризму посвятили свои работы ведущие российские ученые и политики Ю.И. Авдеев, П.П. Баранов, В.В. Денисенко, И.П. Добаев, Ю.А. Кашуба, В.И. Немчина, Б.И. Кофман, С.Н. Миронов, Л.И. Полтавцева, А.А. Сафаров, Н.Х. Сафиуллин, Н.Д. Литвинов, Ш.М. Нурадинов, Е.Г. Ляхов, А.Ю. Пиджаков, И.Л. Трунов, В.В. Устинов и др.

В уголовно-правовой и криминологической науке к проблемам терроризма обращались такие отечественные ученые-правоведы, как П.В. Агапов, Ю.М. Антонян, С.У. Дикаев, В.П. Емельянов, К.В. Жаринов, Ю.П. Кузнецов, В.В. Лунеев, В.В. Мальцев, И.Ю. Сундиев, А.Н. Трайнин и др.

Важным аспектом противодействия террористической угрозе является международное сотрудничество государств в области борьбы с терроризмом.

Международный аспект антитеррористической деятельности не нашел достаточного освещения в работах дореволюционных исследователей. Только в начале XX в.

впервые была предпринята попытка исследования международного сотрудничества в сфере борьбы с террористами. В 1907 г. в журнале «Былое» вышла статья «Граф Бисмарк – организатор русской политической агентуры за границей» («Былое». 1907.

№ 6). Неизвестный автор, ссылаясь на документы дипломатической переписки, III Отделения и следственной комиссии по делу Каракозова, исследовал события 1866 г.

и пришел к выводу о том, что заграничная агентура российской полиции возникла вследствие предложения Бисмарка провести совместное расследование русскими и германскими полицейскими службами деятельности международного тайного революционного общества.

Отдельные аспекты участия Российской империи в деле противодействия международному терроризму были исследованы О.Ф. Соловьевым. В его работе «Международный империализм – враг революции в России» (М., 1982), в частности, была изучена роль России в Римской конференции 1898 г. и в подготовке международного секретного протокола по борьбе с анархизмом 1904 г.

Важным достижением советских исследователей являлось накопление большого фактического материала по истории терроризма и антитеррористической деятельности государства, в том числе и международных аспектов этих проблем.

Вместе с тем, главной особенностью большинства исследований являлось наличие в них жесткой идеологической установки (Т. Александрович, И.П. Блищенко, Н.В. Жданов, А. Зайчук, М.И. Лазарев, С. Лосев, Ю.А. Решетов, Э.И. Скакунов, Г. Старушенко, С.В. Черниченко и др.).

Антитеррористическая деятельность международного сообщества в современной отечественной историко-правовой науке также стала самостоятельным объектом исследования. Изучению причин, типологии и форм проявления международного терроризма, а также методов борьбы с ним посвятили свои работы Н.Н. Афанасьев, Т.С. Бояр-Созонович, О.В. Лукичев, В.В. Устинов и др.

Серьезным достижением отечественных ученых в последние два десятилетия можно считать осознание необходимости изучения истории терроризма, обобщения и анализа исторического опыта борьбы с ним. Исследователи все чаще обращают свое внимание на изучение отдельных аспектов противодействия терроризму в Российской империи в указанный период (С.Н. Жаров, Н.Д. Литвинов, И.В. Попов, Н.В. Трошин).

Между тем, все эти работы ограничиваются рассмотрением антитеррористической “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина деятельности полицейских органов, при этом не охваченными остаются остальные субъекты антитеррора. В этой связи особый интерес представляет работа О.Г. Бодуновой (см.: Бодунова О.Г. Государственные меры противодействия терроризму в Российской империи во второй половине XIX века: Дис. … канд. юрид.

наук. СПб, 2004), в которой предпринята попытка комплексного историко теоретического анализа государственных мер противодействия терроризму во второй половине XIX в. с акцентом на роль Департамента полиции МВД Российской империи в деле борьбы с преступлениями террористической направленности.

Среди диссертационных исследований последнего десятилетия выделяется также работа А.В. Высотенко (см.: Высотенко А.В. Исторический опыт обеспечения безопасности государственной границы Российской Империи отдельным корпусом пограничной стражи: Дис. … канд. юрид. наук. М, 2004), который обозначил и рассмотрел основные направления деятельности Отдельного корпуса пограничной стражи по обеспечению безопасности границы Российской империи от существовавших в конце XIX – начале XX в. внешних и внутренних угроз е стратегическим, экономическим, политическим и другим интересам, обосновал место и роль корпуса в системе обеспечения безопасности государства.

Попытка ретроспективной реконструкции концепции безопасности имперской России и реализации ее в деятельности правоохранительной системы Российской империи была предпринята Н.С. Нижник и Ч.Н. Ахмедовым в монографии «Правоохранительная система Российской империи: структурно-функциональный анализ» (СПб., 2008). Однако противодействие терроризму в этой работе рассматривается наряду с другими направлениями деятельности правоохранительных органов и не является предметом специального исследования.

Большой вклад в исследование феномена терроризма внесли работы зарубежных авторов: Д. Адамса, Дж. Аргуиллы, З. Бжезинского, Р. Виннета, Б. Гросскапа, Б. Дженкинса, А. Дурантон-Крабола, М. Креншоу, У. Лакера, Т. Ласатера, Дж. Миллера, Д. Ронфелдта, Д. Приста, П. Уилкинсона, Д. Хансена, Б. Хоффмана и др. Спецификой зарубежных работ является концентрация внимания на проблеме терроризма с позиций критики его антигуманности, противоположности базовым ценностям западной цивилизации.

Таким образом, историографический анализ проблемы противодействия терроризму в контексте обеспечения национальной безопасности Российской империи в XIX–XX вв. свидетельствует о неравномерности исследования различных хронологических этапов. Большее внимание ученые проявили к изучению событий начала XX в. – периода, на который приходился пик террористической активности в России. «Белое пятно» составляет вторая четверть XIX в. Между тем, именно в этот хронологический период были обнародованы и стали известны государственным властям и широкой общественности первые идейные обоснования применения массового террора против существующего порядка управления, содержащиеся в программных документах декабристов.

В этой связи исследование системы противодействии терроризму в контексте обеспечения безопасности российского государства имеет важное значение как для теории юридической науки, так и для практической деятельности органов внутренних дел.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Эрназаров Д.З., главный специалист проекта «Роль и место политических партий в формировании гражданского общества, демократизации государственной власти и управления»

Независимого института по мониторингу формирования гражданского общества (НИМФОГО) Ташкент, Узбекистан СОВРЕМЕННОЕ ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО В УЗБЕКИСТАНЕ И НАЦИОНАЛЬНЫЙ УРОВЕНЬ РАЗВИТИЯ ЕГО ПРАВОВЫХ ОСНОВ Гражданское общество – самоуправление, высшая степень развития демократического общества с верховенством закона, гармонизацией межличностных, межнациональных, государственных и общественно-политических отношений, когда человек и общество, общество и государственная власть живут в мире и согласии, с условиями для саморазвития человека, реализации интересов личности, максимального функционирования ее прав и свобод.

Для нас гражданское общество - это социальное пространство, где верховенствует закон, который не только не противоречит, но и способствует саморазвитию человека, реализации интересов личности, максимальному функционированию ее прав и свобод. Одновременно с этим не должно допускаться ущемление прав и свобод других людей, т.е. свобода и законопослушание действуют одновременно, взаимодополняя и взаимовостребуя друг друга. Иначе говоря, законы государства не должны ущемлять права человека и гражданина, но и законы должны соблюдаться всеми беспрекословно [1, с. 5].

Формирование основ гражданского общества - это долгий непрерывный, сопряженный с огромными проблемами и трудностями процесс, успех которого зависит в первую очередь от динамичности изменения ментальности населения, от того, насколько прочно усваиваются демократические, правовые, либеральные и ценности в сознании людей. При этом главный субъект реформ – человек - на собственном жизненном опыте должен убедиться в необходимости и пользе осуществляемых социально-экономических и общественно-политических реформ.

Поэтому при разработке стратегии дальнейшего развития страны в Узбекистане пошли по эволюционному пути, отвечающему, прежде всего, интересам народа.

В основу строительства гражданского общества положены полностью оправдавшие себя пять принципов: первое – деидеологизация экономики и ее приоритет над политикой (вначале экономика, а затем политика);

второе – государство на переходном этапе от старой системы к новой должно стать главным реформатором, то есть взять на себя функции инициатора реформ в области общественного обновления страны;

третье – верховенство Закона, или равенство всех граждан перед Законом;

четвертое – осуществление сильной социальной политики, ответственность государства по поддержке уязвимых в социальном плане слоев и групп населения;

пятое – поэтапность в проведении и реализации реформ, отказ от различных моделей шоковой терапии.

Среди наиболее общих идей и принципов, лежащих в основе любого гражданского общества, независимо от специфики той или иной страны:

1) экономическая свобода, многообразие форм собственности, рыночные отношения;

2) безусловное признание и защита естественных прав человека и гражданина;

3) “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина легитимность и демократический характер власти;

4) равенство всех перед законом и правосудием, надежная юридическая защищенность личности;

5) правовое государство, основанное на принципе разделения и взаимодействия властей;

6) политический и идеологический плюрализм;

7) свобода слова и печати, независимость средств массовой информации;

8) невмешательство государства в частную жизнь граждан, их взаимные обязанности и ответственность: 9) мир, партнерство и национальное согласие;

10) эффективная социальная политика, обеспечивающая достойный уровень жизни людей;

11) гарантированная законом возможность граждан объединяться в независимые от государства партии, общественные объединения по интересам и профессиональным признакам, а также свобода в образовании партии и гражданских движений;

12) создание необходимых материальных и прочих условий для развитии науки, культуры, образования и воспитания граждан, формирующих их как свободных, культурных, нравственно чистых и социально активных, ответственных перед законом членов общества.

В Республике Узбекистан выработана и реализуется концепция «От сильного государства к сильному гражданскому обществу», суть которой составляет расширение функций местных органов власти и органов самоуправления граждан, постепенная передача им части государственных полномочий и, что особенно важно, расширение прав и роли негосударственных, общественных структур в более полном выражении и защите интересов профессиональных и социальных структур населения.

Подобный подход создает возможность широкого участия самих граждан в управлении и организации своей жизни и жизни всего общества, что полностью соответствует принципам гражданского общества.

В гражданском обществе органами государственной власти и управления будут осуществляться лишь самые важные общенациональные функции:

- защита конституционного строя, суверенитета и территориальной целостности республики, обеспечение правопорядка и обороноспособности страны;

- государственную безопасность и безопасность граждан;

- проведение эффективной внешней политики;

- защита прав и свобод человека;

- защита прав собственника и свободы экономической деятельности;

- формирование валютно-финансовой и налоговой систем;

- принятие законов;

- другие стратегические задачи развития общества.

Решение остальных вопросов предполагается передавать из центра на места, от органов государственной власти к общественным организациям и органам самоуправления граждан. Среди этих вопросов – вопросы реализации рыночных реформ, стимулирования предпринимательства, развития частной собственности, занятости населения, насыщения потребительского рынка, развития социальной инфраструктуры, повышения материального благосостояния людей и сильной социальной защиты населения.

Поскольку мы стремимся к благородной цели - созданию демократического правового государства, гражданского общества, мы обязаны достойно организовать свободные выборы, являющиеся главным критерием демократии [2, с.5].

Особенность формирования основ гражданского общества в Узбекистане состоит в поэтапном внедрении прав и обязанностей граждан в общественные “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина организации и, повышения через этот процесс, политической культуры и социальной активности людей. Стратегическое значение идеи поэтапного, по возможности сжатого перехода к демократии заключается не только в сохранении стабильности в обществе, но и бережном сохранении, взращивании вновь всходящих живительных ростков гражданского общества. При этом традиционная культура и черты узбекского народа, его психология и условия социальной организации окажутся наиболее благотворными факторами формирования демократии, становления гражданского общества в Республике Узбекистан.

Узбекская модель демократического строительства основывается на идее сохранения и укрепления исторически сложившейся многонациональной структуры общества, использования данного фактора для осуществления конечных целевых задач создания демократического правового государства, гражданского общества.

Литература 1. И.Каримов. «Узбекистан на пороге XXI века: угрозы безопасности, условия и гарантии прогресса».- Т.:

- 1997. - 117 с.

2. И.Каримов. «Свобода Родины - великое счастье», - Т.:

- 1999. - 256 с.

Суфиева Д.У., старший специалист, Независимый інститут по мониторингу формирования гражданского общества, Ташкент, Узбекистан ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА – ОСНОВНОЕ УСЛОВИЕ РЕШЕНИЯ ГЛОБАЛЬНЫХ ПРОБЛЕМ Конституция Республики Узбекистан, принятая 8 декабря 1992 года, провозгласила приверженность правам человека, верность идеалам демократиии и приоритет общепризнанных норм международного права. Общепризнанные нормы международного права рассматриваются в качестве универсальных норм, служащих неким ориентиром при формировании и совершенстовании национального законодательства. Обеспечение верховенства правового закона, охрана прав и интересов личности, общества и государства, повышение правовой культуры и правосознания населения, воспитание законопослушных граждан, построение правового государства – это не только общепризнанные человеческие ценности, но и эффективные практические инструменты поддержания мира между государствами, а также форма реализации демократических идей на практике. В силу этого идеи верховенства права и построения правового государства широко используются во всем мире, которые в эпоху глобализации и международной интеграции приобретают особое значение в глобальных международных отношениях.

Сегодня мы можем наблюдать процесс формирования трех уровней верховенства права – национального, наднационального (регионального) и глобального (универсального). Первый уровень – национальный – уже хорошо апробирован в различных странах и, в том числе, широко представлен в законодательстве Узбекистана. В качестве примера второго – наднационального уровня верховентсва права может служить интеграция государств в рамках Шанхайской организации сотрудничества (ШОС) – межправительственной международной организации, члены которой придерживаются принципов взаимного “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина доверия, взаимовыгоды, равенства, взаимных консультаций, уважения к многообразию культур и стремления к совместному развитию на пути построения правового государства и гражданского общества.

Третий – глоабльный уровень верховенства права является абсолютно новым и перспектива его развития связана с процессом глобализации, которая, по утверждению А.А. Горелова, означает общую тенденцию общественно-политической и социально-экономической интеграции человечества, которая началась с человеческого стада и продолжилась в объединении в роды, затем в племена, народности, нации, а в политическом отношении – в государства-полисы, государства-нации, империи. Тенденция глобализации – это продолжение объединения, интеграции человеческих общностей, теперь уже на глобальном уровне, которая проявляется в политической, правовой, экономической, информационной, транспортной, экологической, демографической, военной и культурной сферах действительности [1, с. 79].

Идея об универсальном уровне верховенства права, вытекает из содержания Всеобщей декларации прав человека, определяющей базовые (универсальные) права человека. Недаром Элеонора Рузвельт назвала Декларацию «Великой хартией вольностей» для всего человечества (поэтому Декларацию иногда называют Хартией прав человека) [2, с. 10]. В свою очередь, Декларация тысячелетия, утвержденная Генеральной Ассамблеей ООН 8 сентября 2000 г., содержит положение о коллективном стремлении стран-членов ООН к большей открытости политических процессов, посредством создания условий для подлинного участия в них всех граждан во всех странах [3, с. 8].

На наш взгляд, для полного понимания сути и значения универсального верховенства права, мы должны дать определение понятию правовой глобализации.

Итак, согласно мнению С.А. Щетинина правовую глобализацию можно определить как процесс формирования новой, общемировой системы правовых норм, организующих и обеспечивающих глобальное межгосударственное взаимодействие в различных сферах жизни современного общества, в процессе которого международное право, национальное право, а. также право международных хозяйственных объединений оказываются в состоянии тесной взаимозависимости.

При этом характер правовой интеграции и интернационализации определяется, с одной стороны, участием государств в делах мирового сообщества, а – с другой – степенью восприятия странами тех или иных аспектов, права других государств [4, с. 112].

В свете современных глобальных политических процессов, правовую глобализацию можно рассматривать в двух направлениях. Во-первых, как процесс унификации законодательства путем внедрения в него, с учетом национальных интересов, общепризнанных норм международного права. Во-вторых, как создание универсальных правовых норм, призванных обеспечить эффективное равное солидарное взаимодействие государств в решении глобальных проблем современности, в соответствии с мировыми стандартами. Во-втором случае обязательными условиями выступают суверенное равенство государств, неприменение силы или угрозы силой, мирное урегулирование споров – эти условия нашли свое отражение в Конституции Узбекистана. Перечисленные условия предполагают обеспечение конструктивного диалога между государствами и некого “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина компромисса между интересами отдельных государств и транснациональных корпораций ради интересов всего человечества. Как отмечается в Деклариции тысячелетия ООН, сегодня главной задачей является обеспечение того, чтобы глобализация стала позитивным фактором для всех народов мира. Это связано с тем, что, хотя глобализация открывает широкие возможности, ее благами сейчас пользуются весьма неравномерно и неравномерно распределяются ее издержки.

Развивающиеся страны и страны с переходной экономикой сталкиваются с особыми трудностями в плане принятия мер в связи с решением этой главной задачи. Именно поэтому глобализация может обрести полностью всеохватывающий и справедливый характер лишь через посредство широкомасштабных и настойчивых усилий по формированию общего будущего, основанного на общей принадлежности всех людей к роду человеческому во всем его многообразии. Эти усилия должны включать политику и меры на глобальном уровне, которые отвечали бы потребностям развивающихся стран и стран с переходной экономикой и которые разрабатывались бы и осуществлялись при их эффективном участии [5, с. 2].

Следует отметить, что для обеспечения господства права на глобальном уровне, прежде всего, необходимо обеспечить верховенство права в рамках отдельных государств. На данный момент, различные страны, в их числе и Республика Узбекистан, взявшие курс на строительство правового государства и гражданского общества, принимают активные меры по обеспечению верховенства правового закона. Как известно, Узбекистан после достижения независимости в году избрал собственную «узбекскую модель» развития. Суть и содержание разработанной и реализуемой сегодня модели – это кардинальное изменение и обновление государственного и конституционного устройства, реализация политических, экономических и социальных реформ, базирующихся на таких принципах, как деидеологизация экономики и ее приоритет над политикой, возложение на государство роли главного реформатора, то есть функции инициатора и координатора реформ, обеспечение верховенства закона, осуществление сильной социальной политики, поэтапность и постепенность проводимых реформ.

Кашкин С.Ю. и Калиниченко П.А. в статье о глобализации господства права в качестве основных элементов концепции господства права отмечали верховенство права как обязанность всех без исключения подчиняться юридическим предписаниям, существующим в государстве;

верховенство закона, то есть утверждение высшей юридической силы за актами, принимаемыми представительными органами власти;

уважение прав и свобод человека;

деидеологизация политики, когда никакая идеология не может устанавливаться в качестве государственной;

экономический плюрализм, предполагающий равенство всех форм собственности, рыночную экономику и неприкосновенность частной собственности;

политическое многообразие, при котором господство права исключает подчиненность политической системы государству или правящей партии и ни одна из политических сил не может претендовать на единовластие и монополизацию политической системы;

разделение властей и принцип сдержек и противовесов;

наличие институтов гражданского общества [6, с. 99].

Конституция Узбекистана полностью воплотила в себе все элементы концепции господства права: безусловное верховенство конституции и законов, принцип народовластия, при котором народ является единственным источником государственной власти, разнообразие форм собственности и рыночная основа “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина экономики, принцип разделения властей на законодательную, исполнительную и судебную, многообразие политических институтов, идеологий и мнений, а также общечеловеческие принципы, согласно которым высшей ценностью является, человек, его жизнь, свобода, честь, достоинство и другие неотъемлемые права.

Изучая законодательство Узбекистана, которое вобрало в себя основные положения общепризнанных норм международного права, можно также заметить, что влияние процессов глобализации ощутимо сказывается и в правовой сфере, затрагивая как систему международного права, так и национальные правовые системы. В мире достаточно интенсивно идет сближение правовых систем государств, что можно, в частности, очень отчетливо наблюдать на примере европейских стран в составе Евросоюза. Таким образом, процессы глобализации получили свое заметное проявление и на правовом уровне, оказав существенное влияние, как на международное право, так и на национальное (внутригосударственное) право.

В связи с этим особую актуальность приобретают вопросы о том, каковы же могут быть пределы такого сближения и как необходимо оценивать данный процесс.

Традиционная формулировка о том, что заимствование зарубежного правового опыта не должно приводить к трансформации национальных особенностей правовых систем отдельных государств. На наш взгляд, международный опыт должен перениматься в обязательном порядке с учетом национальных особенностей и в определенных сферах. Ценности демократии, равенства и свободы, активно применяемые в странах Запада, не всегда могут прижиться в странах Востока. Абсолютно все страны должны соблюдать принцип невмешательства во внутренние дела других государств. А при возникновении каких-либо конфликтных ситуаций, их урегулированием должны заниматься авторитетные международные организации на основе объективности, взаимного диалога и равенства. В идеальном смысле идея универсального господства права должна претворяться в жизнь лишь в случае, когда при урегулировании определенных глобальных вопросов в строго определенных сферах стороны не могут прийти к консенсусу, и для этого им необходимы так называемые «нейтральные нормы», ориентированные на объективное решение возникшей проблемы ради интересов всего человечества. В политике это можно связать с теорией «государства ночного сторожа», когда функции государства минимальны, но область права рассматривается в качестве основной заботы государства.


Делая акцент на определенные сферы, которые могут быть урегулированы универсальными нормами, следует выделить целый ряд наиболее перспективных и актуальных на сегодняшний день вопросов для урегулирования их в системе международного глобального права. К таковым, согласно мнению С.А. Щетинина, относят сферы урегулирования использования результатов научно-технического прогресса и достижений культуры, регламентации распространения информации во всемирной сети Интернет, регулирования процессов миграции, освоения космического пространства, улучшения экологии, спасения редких видов животных, распространения наркотических и психотропных веществ, борьбы с наркотраффиком и др. [7, с. 122].

Таким образом, на сегодняшний день нормы международного права имеют обязательную юридическую силу для государств только при наличии официального, указанного в национальном законодательстве, согласия самих государств. С другой “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина стороны, такое «согласие» невозможно и без определенной коррекции национального права. Однако не вызывает сомнения, что процессы правовой глобализации — это не только взаимоотношения права международного и национального, это еще и взаимоотношения различных национальных правовых систем. Это должно учитываться при рассмотрении процессов правовой глобализации с позиции их влияния на нормы международного и национального права. При этом нельзя забывать о том, что сама по себе правовая глобализация не может оказать некого исключительного и немедленного эффекта на уже сложившуюся правовую систему.

Это процесс достаточно долгий и поэтапный, требующий, как минимум, желания государств становиться участниками правовых глобализационных процессов по одному или нескольким направлениям.

Нельзя забывать о том, что глобальное господство права может быть реализовано только в условиях многополярности мира и уважения суверенитета государств. Оно может формироваться на основе демократических и естественно формирующихся интеграционных союзов в разных регионах мира, которые имели бы тенденцию к взаимному сближению, объясняемому глобальностью стоящих перед человечеством проблем, преодолеть которые необходимо для его дальнейшего мирного сосуществования. Для этого, по справедливому замечанию С.Ю. Кашкина и П.А. Калиниченко, потребовалась бы расширяющаяся и углубляющаяся надгосударственная управленческая координация мирового развития при готовности суверенных участников к серьезным индивидуальным и групповым компромиссам [8, с. 108].

Литература 1. Горелов А.А. Глобализация как объективная тенденция мирового развития:

научная статья // Журнал Век глобализации. Выпуск №1/2009. – Волгоград.: Учитель. – 2009.

– 200 с.

2. Ахмедов Д.К., Юлдашева Г. Комментарий к Всеобщей декларации прав человека.

– Т.: Издательство ТГЮИ, 2008. 130 с.

3. Декларация тысячелетия ООН. Резолюция ООН 55/2 от 18 сентября 2000 г.

4. Щетинин С.А. Правовая глобализация: понятие и основные формы: теоретико методологические аспекты: диссертация кандидата юридических наук: 12.00.01/Щетинин С.А. – Ростов-на-Дону, 2009. – 146 с.

5. Декларация тысячелетия ООН. Резолюция ООН 55/2 от 18 сентября 2000 г.

6. Кашкин С.Ю., Калиниченко П.А. Глобализация господства права: влияние на Россию и страны Европейского союза: научная статья / Журнал Век глобализации. Выпуск №1/2008. – Волгоград.: Учитель. – 2008. – 200 с.

7. Щетинин С.А. Правовая глобализация: понятие и основные формы: теоретико методологические аспекты: диссертация кандидата юридических наук: 12.00.01/Щетинин С.А. – Ростов-на-Дону, 2009. – 146 с.

8. Кашкин С.Ю., Калиниченко П.А. Глобализация господства права: влияние на Россию и страны Европейского союза: научная статья / Журнал Век глобализации. Выпуск №1/2008. – Волгоград.: Учитель. – 2008. – 200 с.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Проць О.Є., здобувач кафедри теорії держави і права, Національний університет «Одеська юридична академія», Одеса, Україна ВПЛИВ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ НА ПРОЦЕС ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У соціологічній літературі поняття «соціалізація» розглядається як процес становлення й розвитку особистості, що полягає у засвоєнні індивідом упродовж усього життя соціальних норм, культурних цінностей і зразків поведінки й дає йому змогу функціонувати у суспільстві [1, с. 337]. При цьому людина є одночасно об’єктом і суб’єктом соціалізації, яка передбачає як засвоєння загально-соціального досвіду, так і формування досвіду індивідуального. Отже, у процесі соціалізації формуються соціальні якості, властивості, знань, навички і вміння людини, і вона стає активним учасником суспільних відносин. Однією з найважливіших складових соціалізації особистості є правова соціалізація, тобто «процес включення індивіда в систему правовідносин конкретного суспільства на основі засвоєння всієї правової культури цього суспільства» [2, с. 114]. На думку вчених, «правова соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні, зокрема правові, знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноцінному і повноправному члену суспільства» [3, с. 147-148]. У такому розумінні правова соціалізація синонімічна правовому вихованню, що у широкому значенні «характеризується як вплив усіх правових чинників суспільного життя, в тому числі й правової системи, на формування індивідів і колективів людей з певними правовими якостями, що відповідають досягнутому в суспільстві рівню правової свідомості та правової культури» [4, с. 166]. Звідси випливає, що правова культура виступає і передумовою, і кінцевою метою соціалізації, а основним чинником її формування є правове виховання. Сутність правого виховання переважно розкривається через категорію діяльності: «правове виховання – це цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об’єднань та організацій з формування певної системи правових знань, вмінь та навичок, правового мислення, правових почуттів – почуття законності, почуття поваги до права і закону, почуття поваги до тих соціальних цінностей, які регулюються та охороняються правом та законодавством» [5, с. 97];

«Правове виховання – це цілеспрямована систематична діяльність з формування правової свідомості, правової культури і правової поведінки» [6, с. 429]. Поширеним є також тлумачення правового виховання через термін «вплив»: «правове виховання – здійснюваний за допомогою спеціальних форм, засобів та методів, послідовний, систематичний та цілеспрямований правовий вплив на особу, соціальну групу, суспільство з метою засвоєння ними правових знань, підвищення рівня їх правосвідомості і правової культури та вироблення орієнтації на соціально-активну правомірну поведінку» [7, с. 112]. Видатний вчений Б О. Кістяківський метою правового виховання вважав формування і реалізацію ідеалу правової особистості, «дисциплінованою правом та стійким правопорядком, і особистості, яка наділена усіма правами і вільно користується ними» [8, с. 128]. Отже, правовою можемо назвати особистість з високим рівнем правової свідомості та правової культури, що виявляється в її правомірній поведінці та соціально-правовій активності. Очевидно, що формування “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина такої особистості відбувається у процесі правової соціалізації, що становить певну систему закономірно і динамічно пов’язаних компонентів, до складу яких органічно входить система правового виховання.

Система правового виховання визначається у юридичній літературі як сукупність основних структурних елементів правовиховного процесу (суб’єктів, об’єктів, форм, засобів, способів, методів), що забезпечують його відповідний порядок і організацію [7, с. 113-114].

Таким чином, до системи правового виховання входять:

1) суб’єкти правового виховання, які займаються правовиховною діяльністю;

2) об’єкти правового виховання (індивідуальна, групова або суспільна свідомість), на які здійснюється виховний вплив;

3) форми правового виховання, які утворюють його зміст;

4) засоби правового виховання, які використовуються для досягнення його мети;

5) методи правового виховання (прийоми, способи), які забезпечують реалізацію його змісту.

Вважаємо, що правове виховання є важливим напрямом правової політики держави, однією із функцій законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури, органів внутрішніх справ, складовою частиною їх роботи, що здійснюється передовсім шляхом неухильного дотримання правових приписів у своїй діяльності.

Крім того, держава повинна координувати діяльність інших суб’єктів правового виховання – освітніх закладів, засобів масової інформації, трудових колективів, громадських організацій тощо. Для цього очевидною є необхідність закріплення поняття, змісту, форм та методів правового виховання на законодавчому рівні.

Законодавче забезпечення правового виховання, на думку фахівців, включає два основні аспекти. Перший з них полягає в ухваленні державних законів, правових актів, що регламентують порядок організації і здійснення правовиховної роботи в суспільстві. Другий аспект законодавчого забезпечення правового виховання припускає створення сучасної, несуперечливої правової системи та забезпечення її реалізації на практиці, що саме по собі має істотний правовиховний потенціал [9, с. 147-148].


Об’єктом правовиховного впливу передовсім виступає свідомість людини, яка уможливлює її здатність сприймати й оцінювати соціально-правові явища та процеси і визначає її поведінку. Формування та розвиток правової свідомості людини можна назвати змістом правового виховання. До нього входять такі структурні елементи:

1) інформаційний (отримання інформації про право, набуття правових знань);

2) оцінний (формування певного ставлення до права, яке ґрунтується на розумінні його соціальної значущості);

3) регулятивний (формування навиків правомірної поведінки);

4) когнітивний (виховання почуття необхідності правомірної поведінки).

Формування вказаних елементів відбувається в період первинної правової соціалізації – від народження до становлення зрілої особистості. Фахівці небезпідставно вважають: якщо людина до 20-25 років не одержала належного виховання, у тому числі правового, то у неї сформується інфантильне чи нігілістичне ставлення до права, що часто призводить до девіантної поведінки, порушення правових норм [10, с. 326]. На етапі соціальної зрілості мова може йти про розвиток правової свідомості особистості, яка одночасно виступає у якості об’єкта правовиховного впливу, і у якості активного суб’єкта соціально-правових відносин.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Відмова від патерналістської системи правового виховання актуалізує питання про можливість самовиховання зрілої людини, яка здатна відтворювати елементи правової культури самостійно, без тиску держави.

Правове виховання знаходить своє вираження у таких зовнішніх формах, як правова освіта, правова пропаганда, юридична практика, безпосередня реалізація правових норм тощо. Інакше їх називають засобами правового виховання, які використовуються безпосередньо для забезпечення того чи іншого конкретного аспекту правового виховання. На нашу думку, найбільш дієвим засобом є правова освіта, що полягає у передаванні та засвоєнні знань, умінь та навичок правового характеру. Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року була затверджена Національна програма правової освіти населення [11], яка передбачила створення необхідних умов для набуття широкими верствами населення України правових знань та навичок у їх застосуванні, забезпечення доступу громадян до джерел правової інформації, а також визначила основні напрями правоосвітньої діяльності та заходи щодо їх реалізації. На жаль, втілення їх в практику здійснюється дещо обмежено.

Зокрема, за Програмою, курс правознавства є обов’язковим, його обсяг і зміст визначається для загальноосвітніх навчальних закладів – потребою суспільства у вихованні правосвідомого громадянина, а для професійно-технічних, вищих навчальних закладів і закладів післядипломної освіти – крім того, ще й високими вимогами до освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня особи. Наказом Міністерства освіти і науки України № 642 від 09.07.2009 року «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента» [12] затверджений перелік нормативних дисциплін гуманітарної та соціально-економічної підготовки для бакалаврів (спеціалістів медичного та ветеринарно-медичного спрямувань) усіх напрямів (спеціальностей), де дисципліна «Правознавство» відсутня, а «Основи конституційного права» віднесені до вибіркових навчальних дисциплін. Натомість Указом Президента України від 12.07.1996 року «Про першочергові заходи, пов’язані з прийняттям Конституції України» [13] Міністерство освіти України, Міністерство юстиції України, інші центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні навчальні заклади, зобов’язувалися забезпечити підготовку відповідних програм та включити до навчальних планів, починаючи з 1996 року, спеціальні курси для вивчення нової Конституції України. І сьогодні зміст цього положення не втратив своєї актуальності. Звичайно, зводити правове виховання тільки до вивчення Основного Закону України не можна, але обов’язком кожного є неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68) [14].

Ефективність правового виховання залежить від таких чинників:

1) об’єктивного, під яким розуміємо позитивні зовнішні умови, що сприяють правовиховній діяльності (демократизація суспільства, правова захищеність особи, успіхи правотворчої та правозастосовної діяльності тощо), або негативні умови, що ускладнюють правовиховну діяльність (недосконалість законодавства, епізодичність і безсистемність правового виховання тощо);

2) суб’єктивного, тобто внутрішнього правового стану особистості, який так само може бути позитивним (правова вихованість, настанова на правомірну поведінку) або негативним (настанова на неправомірну поведінку, однією з підстав якої є правовий нігілізм).

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Створення об’єктивних умов для здійснення правового виховання належить до компетенції держави. Як частина державної правової політики, правове виховання потребує, крім законодавчого забезпечення, належного фінансування. Держава повинна повною мірою використовувати конструктивний потенціал існуючої правової реальності та мінімізувати вплив на правове виховання її деструктивних складових. Крім того, в Україні, як і в інших пострадянських державах, державно правові інститути, які здійснювали правове виховання раніше, перестали існувати, тому необхідно формувати нові, і не тільки державні, інституції, які займатимуться цією діяльністю. Основним завданням держави при цьому залишається організація управління правовиховним процесом, якісне оновлення його засобів і методів. Так, якщо у радянській системі правового виховання переважав метод примусу, то у сучасних умовах він повинен застосовуватися лише до правопорушників, а домінувати повинні методи переконання і заохочення.

Не менш важливим для результативності правовиховного процесу є суб’єктивний, або людський, чинник. Так, російські вчені В. Кудрявцев і В. Казимирчук наголошують: важливу роль у механізмі правового виховання відіграє самосвідомість індивіда як учасника соціальної взаємодії [15, с. 113]. Цю думку поділяють і вітчизняні науковці: «Правове виховання можна визначити як планомірний і цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних правових установок, понять, принципів, ціннісних орієнтацій, що забезпечують необхідні умови для її особистісного розвитку, підготовки до суспільного життя та активної життєдіяльності. Причому цей процес не розглядається як звичайний механізм перенесення його у свідомість тих, кого виховують. Він немислимий без активного засвоєння, творчої діяльності з метою втілення в життя правових знань, умінь і навичок» [16, с. 65]. Це означає, що без бажання і зусиль самої людини мети правового виховання досягнути неможливо.

Знання правових норм не завжди є запорукою їх правомірної реалізації: необхідно, щоб людина усвідомила соціальну значущість права, перетворила його вимоги в особисті переконання і внутрішню потребу. Повага до права виникає тоді, коли у свідомості людини утверджується розуміння його як міри свободи, рівності людей і справедливості. Здатність особи поважно ставитися до чинних у державі законів безпосередньо залежить від того, наскільки останні закріплюють і забезпечують права людини, її інтереси та потреби. Закони недосконалі і суперечливі, переповнені так званими «мертвими нормами», тобто положеннями, які не діють через відсутність механізмів їх реалізації, навпаки, викликають недовіру до права.

Отже, результатом правового виховання є сприйняття людиною правових норм як необхідних, доцільних і справедливих, перетворення їх на внутрішній механізм саморегуляції. Цей внутрішній стан людини можна позначити поняттям «правова вихованість», а «вищий рівень правової вихованості – це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові приписи, але і сформоване ставлення до права і правового закону як до вищих цінностей» [7, с. 115]. Своєю чергою, правова вихованість людини є передумовою правової вихованості окремих соціальних груп і суспільства в цілому, що сприяє розвиткові держави – виховані у правовому сенсі громадяни активізуються у політичному, економічному, соціокультурному плані. Правова активність, тобто «соціально корисна ініціативна діяльність особи, яка перевершує звичайні вимоги до можливої і належної поведінки і спрямована на утвердження соціально-правових цінностей, розвиток демократії, “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина зміцнення законності і правопорядку в суспільстві [7, с. 115], свідчить про те, що правова соціалізація особистості пройшла успішно. Таким чином, саме правове виховання забезпечує системність, цілеспрямованість та результативність процесу правової соціалізації, а у кінцевому результаті – сприяє становленню правової системи держави і демократичних засад суспільства.

Література 1. Соціологічна енциклопедія / Укладач В. Г. Городяненко. – К. : Академвидав, 2008. – 456 с. (Серія «Енциклопедія ерудита»).

2. Социология права : Учебник / В. М. Сырых, В. Н. Зенков, В. В. Глазырин и др.;

Под ред. Проф. В. М. Сырых;

Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Ферерации. – з-е изл., стер. – М.: Юридический дом «Юстицинформ», 2004. – 464 с.

3. Лозовой, В. О. Саморозвиток особистості у філософській рефлексії та соціальній практиці : монографія / В. О. Лозовой, Л. М. Сідак. – Х. : Право, 2006. – 256 с.

4. Правознавство : Підручник / А. І. Берлач, С. С. Бичкова, Д. О. Карпенко та ін. [2 е вид., доп.]. – К. : Правова єдність, 2009. – 792 с.

5. Котюк, В. О. Загальна теорія держави і права : навч. посібник / В. О. Котюк. – К. : Атіка, 2005. – 591 с.

6. Дьячкова, О. М. Правовое воспитание и права человека / О. М. Дьячкова // Философский словарь по правам человека. Правовая культура и правовое сознание в России сегодня / отв. ред. Н. В. Бряник. – Екатеринбург : Изд-во АМБ, 2006. – 711 с.

7. Скакун, О. Ф. Теорія права і держави : Підручник / О. Ф. Скакун. – К. : Алерта;

КНТ;

ЦУЛ, 2009. – 520 с.

8. Кистяковский, Б. А. В защиту права (интеллигенция и правосознание) / Б. А. Кистяковский // Вехи. Из глубины. – М. : Правда, 1991. – 607 с.

9. Данильян, О. Г. Основи організації та управління правовим вихованням / О. Г. Данильян // Правове виховання в сучасній Україні : монографія / А. П. Гетьман, Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян та ін.;

за ред. В. Я. Тація, А. П. Гетьмана, О. Г. Данильяна. – Х. : Право, 2010. – С.138–158.

10. Гетьман, А. П. Основні напрями оптимізації правового виховання в сучасній Україні / А. П. Гетьман, О. Г. Данильян // Правове виховання в сучасній Україні : монографія / А. П. Гетьман, Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян та ін.;

за ред. В. Я. Тація, А. П. Гетьмана, О. Г. Данильяна. – Х. : Право, 2010. – С.312–332.

11. Національна програма правової освіти населення : затв. Указом Президента України від 18.10.2001 р. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/992/ 12. Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента : Наказ Міністерства освіти і науки України № 642 від 09.07.2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://osvita.ua/legislation/Vishya_osvita/4283/ 13. Про першочергові заходи, пов’язані з прийняттям Конституції України : Указ Президента України від 12.07.1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/553/ 14. Конституція України від 28.06.1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1% 15. Кудрявцев, В. Н. Современная социология права / В. Н. Кудрявцев, В. П. Казимирчук. – М. : Юристъ, 1995. – 354 с.

16. Загрева В. Виховання в учнів поваги до законів і права / В. Загрева // Рідна школа. – 2002. – № 10. – С. 65– 67.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина Янишина І.І., аспірант кафедри теорії та філософії права, Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, Україна ДО ПИТАННЯ ПОНЯТТЯ ПРАВОТВОРЧИХ ПОМИЛОК Стрімкий розвиток сучасної системи джерел права України сприяє забезпеченню, в певній мірі, цілісності правового регулювання. Водночас, цей динамізм спричиняє і появу значної кількості правотворчих помилок. У зарубіжній та вітчизняній юридичній літературі висвітлювались ті чи інші аспекти правотворчих помилок, зокрема у працях: Баранова В.М., Билі-Сабадаш І.О., Вопленка М. М., Дзейко Ж.О., Карташова В. М., Купцової О.Б., Лашкова А.С., Лісюткіна О.Б., Мамчуна В.В., Полєніної С.В, Сирих В.М, Топорова А.А. та інших. Проте, і дотепер цілісна теорія правотворчих помилок не сформована, а такі питання як поняття правотворчої помилки та її співвідношення із суміжними поняттями потребують спеціальних наукових досліджень.

У юридичній науці та практиці багатоманітне використання поняття «помилка» зумовлюється як полісемічним характером самого слова «помилка», так і різноманітними підходами до його розуміння.

Слово «помилка» в словниках трактується як неправильність у вчинках, діях;

некоректність результату певних дій [1, с. 118];

прорахунок, хибне уявлення, промах, огріх, обмовку чи непорозуміння, погане, помилкове розпорядження чи вчинок, мимовільне, ненавмисне викривлення чогось [2, с. 780]. А помилку у праві (правова помилка) – як неадекватне, алогічне уявлення дієздатної особи про характер та наслідки своєї поведінки [3, с. 654].

На думку Баранова В.М., правотворчою помилкою є офіційно реалізована, добросовісна омана, результат неправильних дій нормотворчого органу, що порушує загальні принципи чи норми правотворення та не відповідає рівню та закономірностям державно необхідного розвитку відносин, що регулюються, та тягне за собою, завдяки виданню хибної норми, правові несприятливі соціально-юридичні наслідки [4, c. 129].

Лашков А.С. відстоює позицію, що правотворча помилка - це неадекватний соціальним цілям та логіко-гносеологічним закономірностям правотворення результат офіційного оприлюднення юридичної норми, інституту права, який порушує в силу добросовісної омани чи умисного протиправного діяння загальні принципи чи конкретні правила правотворення, що викликає чи здатний викликати негативні соціальні та юридичні наслідки та виступає основою для вимоги від зобов’язаної сторони усунути допущену помилку, відшкодувати спричинену шкоду [5, c. 11].

Помилкою при застосуванні правил і засобів законотворчої техніки Дзейко Ж.О. називає негативний результат неправомірних дій ненавмисного характеру при створенні чи систематизації законів, що є протиправним соціальним явищем (порушує загальні принципи чи конкретні норми права) та суперечить змісту правил і засобів законотворчої техніки, є перешкодою для досягнення цілей правового регулювання [6, c. 294].

В той же час, Москалькова Т.М. робить акцент на негативних наслідках, до яких призведе реалізація помилкового закону до яких відносить несправедливість і “Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина соціальну напруженість (потрясіння), інші негативні суспільно-політичні, економічні, фінансові чи соціальні наслідки, зниження рівня гарантованості прав та інтересів особи, ефективності правозастосовчої діяльності, підрив основи державної безпеки, руйнування принципів побудови демократичного суспільства і системи управління [7, c.18]. А Сирих В.М. правотворчою помилкою називає відступлення від вимог правотворчої техніки, логіки, граматики, яке знижує якість нормативно – правового акта, викликає ускладнення в його тлумаченні і перешкоджає реалізації норм права в конкретних відносинах [8, с.189].

Отже, поняття помилки часто визначається за допомогою слів: омана, дефект, недолік, та інколи ототожнюється з ними. Якщо аналізувати значення поняття «помилка», яке здійснюється через слово «недолік», то це видається невдалим, оскільки в українській мові слово «недолік» є похідним від дієслова «лічити» та означає невідповідність у кількісних показниках. Відтак, слово «недолік», яке використовується у юриспруденції, є калькуванням з російської мови («недостаток»), якому в українській мові відповідниками є «хиба», «вада».

Інколи у юридичній літературі поняття «помилка» ототожнюється з поняттям «омана», або використовується слово «омана» для розкриття змісту поняття «помилка». Наприклад, Якушин В.А. під помилкою розуміє оману особи в об’єктивних ознаках суспільно небезпечного діяння, які характеризують його як злочин [9, c. 35].

На думку Мамчуна В.В., омана – це внутрішні зв’язки суб’єкта з дійсністю, що відображаються, які відзначаються особистими якостями індивіда, його здатністю відображати об’єктивну реальність та відтворювати її у своїй свідомості [10, c.446 460]. Помилка є результатом хибної діяльності правотворця, а обов’язковою умовою її настання є омана. Отже, поняття «омана» та «недолік» є несумісними із поняттям «правотворча помилка».

В літературі поняття «помилка» ототожнюється з поняттям «дефект». Хоча у цьому випадку має місце родове (дефект) та видове (помилка) поняття. Так, у тлумачних словниках дефект інтерпретують як ваду, псування, помилку, ушкодження, відхилення, патологію [11];

а законодавство України під дефектом розуміє невідповідність вимогам, встановленим виробником та законодавством [12], відхилення якості, форми або фактичних розмірів елементів та конструкцій від вимог нормативно технічної чи проектної документації [13].

Отже, якщо дефекти є невідповідністю властивостей реального явища та ідеального явища, а різновидом такої невідповідності є і помилка, то правотворчі помилки є видом більш ширшого родового поняття «дефекти права».

Окрім того, необхідно зазначити, що правотворчі помилки є різновидом помилок у праві та можуть мати місце як у правотворчій діяльності, так і бути об’єктивованими у її результатах (джерелах права).

Вищевикладене свідчить про необхідність подальшої систематизації наукових позицій стосовно поняття «правотворча помилка», встановлення юридичної природи правотворчих помилок, їх диференціації та виявлення видових особливостей.

Література Словник української мови: У 10-ти т. / Редкол.: К.І. Білодід та ін. – К., 1976. – 1.

Т.7.

Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х т. – М., 1989.

2.

– Т.2.

“Глобализация правового пространства: международный, наднациональный, национальный уровни” Международная научно-практическая конференция. 25-26 июня 2012 г. Харьков, Украина 3. Юридична енциклопедія: в 6 т. Т.4/Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Українська енциклопедія», 2002 – 720с.

4. Баранов В.Н. Истинность норм советского права / В. М. Баранов. – Саратов :

Изд. Саратов. университета, 1989. – 400 с.

5. Лашков А.С. Правотворческие ошибки. Проблемы теории и практики: автореф.

дис. канд.юрид.наук. – СПб., 1999. с. 11.



Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 7 |
 



Похожие работы:





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.